Собо́р Свято́ї Іри́ни або Айя Ейрене (середньовічна грец. Ἁγία Εἰρήνη грецька вимова: [aˈʝia iˈrini], «Святий мир», турецька: Aya İrini) — східна православна церква, розташована на зовнішньому подвір'ї палацового комплексу Топкапи в давній столиці Османської імперії. Побудована в VI столітті. Найстаріша серед збережених християнських церков колишнього Константинополя і єдина візантійська церква в Стамбулі, яка ніколи не була перетворена на мечеть, оскільки використовувалася як арсенал для зберігання зброї до 19 століття. Сьогодні функціонує як музей і концертний зал.
Церква була присвячена миру Божому, і є однією з трьох святинь, які імператори присвячували Божим атрибутам, разом з собором Святої Софії (Мудрості) і собору Святої Сили.
Місце розташування має значну попередню історію, що сягає в історію Стародавньої Греції.
Станом на 2021 р. церква частково зачинена на реконструкцію і знаходиться в напівпокинутому стані.
Протягом усієї історії Римської імперії імператори часто були поза місцем влади протягом тривалого періоду часу. Однак наприкінці періоду пізньої античності в Римі і в ранньовізантійський період імператори залишалися в столиці. На момент заснування собору Святої Ірини Константинополь ще не був визнаний столицею і резиденцією влади візантійських імператорів через часті подорожі імператора Костянтина (правління 306-337), оскільки зрозуміло, що імператорська влада не обов'язково була зосереджена в такій столиці, як Рим, а навколо імператора, коли він вирушав у свої подорожі. У міру того, як розгорталася династія Костянтина, кожен імператор вносив у місто все нові і нові поліпшення, що сприяло закріпленню статусу міста як справжнього центру влади. За часів правління імператора Констанція II (правління 337-361 рр.) в місті існувала значна кількість громадських і політичних установ: будівля сенату, бібліотеки, дени і церкви.
Існує дуже мало досліджень про функції собору Святої Ірини від Костянтина, навіть у бурхливі періоди богословських суперечок. Однією з перших проблем, що стояли перед християнською церквою, що розвивалася, була аріанська полеміка, яка зосереджувалася на тому, чи є Христос божественним чи ні. Щоб вирішити це питання, в Нікеї відбувся собор, результатом якого став загальноприйнятий Нікейський символ віри, в якому говорилося, що Христос був зачатий від Бога і як такий є божественним.
Прихід Юстиніана на престол у 527 р. ознаменувався цілеспрямованими зусиллями, спрямованими на те, щоб викорінити будь-яке відхилення від Православ'я, визначене Нікейським собором і всіма наступними соборами, і ці зусилля були спрямовані проти євреїв, язичників і «єретиків». Євреї були відчужені від візантійського суспільства, і єврейські писання почали переходити з грецької мови на іврит, коли вони відступили в безпеку своєї власної культури. Проти язичників були накладені обмежувальні закони з суворими покараннями, включаючи смерть, за їх порушення. Будь-які скоординовані зусилля опору були придушені. Самаритяни, етнорелігійна група, подібна до євреїв, повстала проти Візантійської імперії в 529 році і була безжально придушена, майже 100 000 було вбито під час придушення повстання.
У політичному плані Церква та імператори Західної/Східної Римської імперії взаємодіяли один з одним, маючи різну динаміку влади. З одного боку, було очевидно, що церковні лідери іноді мали значну владу над імператором, наприклад, святий Амвросій забороняв Феодосію I входити до церкви в Мілані, поки той не покаявся за свою роль у різанині у Салонікахі. Однак в інший час спілкування було дружнім. Під час богослужінь у соборі Святої Софії під час правління Юстиніана імператор і Константинопольський патріарх в окремій кімнаті високо над громадянами Константинополя молилися Богу, перш ніж повернутися, щоб разом очолити громаду. Незважаючи на моменти розбіжностей між державою та церквою протягом усієї візантійської історії, вищезгадана позиція Юстиніана щодо релігійних відхилень показувала спільну імперську та релігійну мету.
У XV—XIX століттях будівля церкви використовувалась османами як арсенал. Зброя та обладунки, які виготовлялись або зберігались в арсеналі cвятої Ірини маркувались клеймом у вигляді стилізованої квітки магнолії — одним з найдавніших тюркських племінних власницьких символів-тамг. Зараз в багатьох музейних або приватних колекціях можна знайти зразки зброї та обладунків з цим клеймом.
Хрестово-купольні храми відомі в візантійській архітектурі з 5 століття. З шостого століття н. е. цей тип храмових споруд перестав бути винятковим і навіть перетнув кордони, став найпоширенішим в Вірменії та Грузії. А з восьмого століття н. е. цей тип храмових споруд став домінувати в візантійській архітектурі (в дев'ятому столітті цей тип дійде до Херсонеса в Криму, церква на акрополі міста, датована ІХ століттям). Подібні споруди — найбільш відповідали вимогам тодішньої християнської служби, вимогам символічного відображення храму як божого дому і дому молитви.
Символічність переважала, нею був просякнутий навіть декор храмів — навіть мармурові мозаїки підлоги. Останні символізували або райські луки з квітами, або океан, що плескався навколо пласкої землі. Хрестово-купольні храми не досить зручні, в цьому вони значно поступалися базилікам. Але їхня символічність вважалась відповіднішою вимогам служби і закріпилася.
Але потяг до розкоші в декорі і ускладнених форм в архітектурі столиці Візантії не припинявся. Ускладнення форм в архітектурі і в розкоші декору притаманні вже храму Святої Софії, вибудованому до 537 року і висвяченого вже 26 грудня того ж року. Це грандіозний за розмірами хрестово-купольний храм, найбільший за всю історію існування Візантійської імперії. Хрестово-купольна схема покладена в основу і інших великих храмів в далеких провінціях, включаючи Київ і Чернігів. Але там вона ускладнена галереями над бічними навами, нартексом, бічними вежами (Софія Київська), окремими приміщеннями хрещальні (Спасо-Преображенський собор (Чернігів), окрема хрещальня була знищена). Але порівняння планів так званого храму Дере-Агзи і Спаса Преображення 11 століття у місті Чернігів довело їх надзвичайну схожість, як і декор з гранчастих напівколон в два яруси, який мають -
Майже втрачена пам'ятка Дере-Агзи довела тривалу архітектурну традицію у різних кінцях християнських земель, її спільне коріння і велич амбіцій замовників і будівельників у Чернігові, що бажали мати відомі зразки на власній батьківщині.
Першим п'ятикупольним храмом в Візантії вважають церкву святих Апостолів в столиці, яка не збережена до наших днів. Вона теж вразила уяву і сучасників, і іноземців, що прибували в Константинополь — і відповідно, викликала численні копії. Храм Св. Фронта в Перігьо (Франція) і собор Св. Марка в Венеції, вибудований в 11 столітті запрошеними візантійськими архітекторами, наслідував зразок саме церкви святих Апостолів. П'ятикупольні храми стануть характерною ознакою храмів східних слов'ян.
Вибудувана з червоної цегли і каменю. Належить до типу купольних базилік, з якими храм поєднують три нави. Бічні нави невисокі, відокремлені від центральної низкою колон. Над колонадою — галереї другого поверху. Центральна нава надзвичайно широка. Масивні пілони підтримують велетенські арки, другий ярус яких нічим не відокремлений від внутрішнього простору храму, що збільшує враження просторості. (Гадають, що аркади 2-го ярусу колись були, але їх розібрали, від чого зальність церкви виграла). Перехід до бані здійснено сферичними вітрилами, добре відомими по споруді так званого мавзолею Галли Плацидії в Равенні. Баня широкого куполу невисока, з низкою напівциркульних вікон, але головує в зовнішньому вигляді храму. Церква мала і другу баню на захід від головної(відновлена нині в прямокутному вигляді з низьким дахом. Вікна західної бані нині закладені цеглою.)
На сході — гранчаста апсида, відкрита у простір храму трьома пізніми вікнами. Зовнішні фасади храму маловиразні, нерозроблені і нічим не нагадують декоративного багатства інтер'єрів. Зовнішнього декору практично нема.
Owlapps.net - since 2012 - Les chouettes applications du hibou