Мануе́л II (порт. Manuel II; 15 листопада 1889(18891115) — 2 липня 1932) — останній король Португалії (1908—1910). Представник Брагансько-Кобурзького дому.

Народився у Лісабоні, Португалія. Другий син португальського короля Карлуша I та Амелії Орлеанської.

Вступив на престол в 19-річному віці після вбивства в Лісабоні батька та старшого брата-престолонаступника Людовика-Філіпа 1 лютого 1908. Сам Мануел був також легко поранений при цьому замаху.

Звільнив диктаторський уряд, призначив демократичні вибори, на яких рішучу перемогу здобули соціалісти та республіканці. Через два роки (1910) повалений революцією, Португалія проголошена республікою.

В еміграції написав книгу про середньовічну португальську літературу.

Король Мануел несподівано помер у своїй британській резиденції 2 липня 1932 від задухи через ненормальну припухлість у голосових складках гортані або набряк трахеї. Тогочасний португальський уряд на чолі з Антоніу Олівейра де Салазаром дозволив його поховання в Лісабоні після державного похорону. Його тіло прибуло до Лісабона 2 серпня 1932 року на борту британського крейсера HMS Concord, який здійснив подорож із Сполученого Королівства і відплив у річку Тежу, щоб доставити труну колишнього короля. Натовп людей зібрався на площі Комерсіо, щоб піти за труною до Сан-Вісенте-де-Фора, і дороги були заповнені людьми, які хотіли бачити похоронну процесію. Тіло останнього короля поховано в королівському пантеоні дому Браганса в монастирі Сан-Вісенте-де-Фора.

Король одружився з Августою Вікторією Гогенцоллерн (1890-1966), але шлюб був бездітний. З його смертю обірвалася португальська гілка Кобурзького дому. Верховенство в династії перейшло до далеких родичів (гілки Дуарті) — нащадкам вигнаного короля Мігела.

Прізвиська — Патріот (порт. o Patriota), Нещасливий (порт. o Desventurado).

• Мануе́л II (порт. Manuel II) — у португальських джерелах.
• Мануе́л I Браганський (порт. Manuel II de Bragança) — за назвою династії.
• Мануе́л Нещасли́вий (порт. Manuel, o Desventurado) — за прізвиськом, наданим за коротке правління і повалення монархії.
• Мануе́л Патріо́т (порт. Manuel, o Patriota) — за прізвиськом.
• Мануе́л I Португа́льський (порт. Manuel II de Portugal) — за назвою країни.
• Мануе́ль I (лат. Manuelus II, ісп. Manuel II) — у латинських, кастильських, іспанських джерелах.
• Емануе́ль II (сер. лат. Emmanuel I) — у латинських джерелах.
• Мануел Марія Філіпе Каруш Амеліу Луїш Мігел Рафаел Габрієл Гонсага Шав'єр Франсішку де Ассіш Еуженіу (порт. Manuel Maria Filipe Carlos Amélio Luís Miguel Rafael Gabriel Gonzaga Xavier Francisco de Assis Eugénio) — повне ім'я.

• Від 1889.11.15: «Його високість, найясніший інфант Мануел Португальський, герцог Безький» (порт. Sua Alteza, o Sereníssimo Infante Manuel de Portugal, Duque de Beja).
• Від 1908.2.1: «Його найвірніша величність, король» (порт. Sua Majestade Fidelíssima, o Rei).
• Від 1910.10.2 до 1932.7.2: «Пан Мануел Саксен-Кобург-Гостський і Браганський» (порт. O Sr. Manuel de Saxe-Coburgo-Gota e Bragança)
• За правління використовував офіційний стиль: Божою Милістю, Мануель ІІ, король Португалії та Алгарвів, обох берегів моря в Африці, господар Гвінеї, завоювання, навігації та комерції в Ефіопії, Аравії, Персії й Індії" (порт. Pela Graça de Deus, Manuel II, Rei de Portugal e dos Algarves, d'Aquém e d'Além-Mar em África, Senhor da Guiné e da Conquista, Navegação e Comércio da Etiópia, Arábia, Pérsia e Índia)

• Великий хрест ордена Вежі й Меча
• Орден Золотого руна
• Орден Підв'язки
• Королівський Вікторіанський орден
• Кавалер Великого хреста ордена Святого Олафа
• Кавалер Вищого ордена Святого Благовіщення
• Орден Слона

• Батько: Карлуш I
• Мати: Амелія Орлеанська
• Дружина: Августа-Вікторія Гогенцоллерн

• Livermore H.V. History of Portugal. Cambridge: University Press, 1947.
• Livermore H.V. A New History of Portugal. Cambridge: University Press, 1969.
• Hindley, Geoffrey (1979). The Royal Families of Europe. London: McGraw-Hill Book Company. ISBN 0-07-093530-0.
• Ferro, António (1954). D. Manuel II, O Desventurado (Portuguese) . Lisbon: Livraria Bertrand.
• Nobre, Eduardo (2002). Paixões Reais (Portuguese) . Lisbon: Quimera Editores Lda.
• Honrado, Fernando (1993). Da Ericeira a Gibraltar vai um Rei (Portuguese) . Lisbon: Acontecimento. с. 91—93.
• Proença, Maria Cândida (2006). D. Manuel II (Portuguese) . Lisbon: Círculo de Leitores. с. 100. {{cite book}}: Проігноровано |journal= (довідка)

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Мануел II

• Manuel II [Архівовано 11 квітня 2019 у Wayback Machine.] // Encyclopædia Britannica,
• Король в еміграції [Архівовано 29 листопада 2014 у Wayback Machine.]
• D. Manuel II e D. Maria Pia de Bragança [Архівовано 7 вересня 2017 у Wayback Machine.]
• O reinado de D. Manuel II [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.] // O Portal da História

Луїш Філіпе Маркес Амаду (порт. Luís Filipe Marques Amado; нар. 17 вересня 1953, Лісабон) — португальський політик, був міністром закордонних справ Португалії в уряді, сформованому Соціалістичною партією Португалії. Перед заміною Діогу Фрейташ ду Амарала на посаді міністра закордонних справ 30 червня 2006 р. Амаду був міністром оборони. Він прийняв головування Португалії в ЄС 30 липня 2007 р.

Луїш Амаду отримав ступінь в області економіки у Вищому інституті економіки та фінансів при Технічному університеті Лісабона. Також він є радником Інституту Національної оборони Португалії, запрошеним професором в Університеті Джорджтауна, аудитором Рахункової палати та бізнес-консультантом, активістом та членом Секретаріату Соціалістичної партії Португалії. Луїш Амаду був міністром закордонних справ XIII та XIV урядів, міністром внутрішніх справ XIII уряду. Більшу частину свого життя він прожив у Мадейрі, де він був представником в Регіональній Асамблеї. Він одружений та має двох дітей. 8 квітня 2009 р. Луїш Амаду був нагороджений Великим Хрестом Військового ордена Христа.

Перебуваючи на посаді міністра закордонних справ Луїш Амаду активно розвивав співробітництво Португалії з різними регіонами світу. У 2009 р. він здійснив візит до Австралії для більш тісного налагодження двосторонньої співпраці. Серед питань, які обговорювались, наголос акцентувався на безпеці та розвитку Східного Тимора. Також наголос робився на торговій співпраці, оскільки вона концентрується довкола таких статей експорту, як алюміній (перша позиція у списку експорту Австралії до Португалії) та транспортних засобів (основної статті експорту Португалії до Австралії). Підсилення співробітництва частково пов'язане з наявністю португальської діаспори на теренах Австралії.
Щодо Африки, то варто вказати на організацію першого двостороннього саміту Португалія-Мозамбік, проведеного у Лісабоні у 2011 р. Луїш Амаду здійснив офіційний візит до Мапуту у рамках підготовки до саміту, зокрема, для розгляду великих двосторонніх проектів та для підготовки документів у різних галузях, необхідних для підписання заключної угоди.

• Радник Інституту національної оборони Португалії
• Запрошений професор Джорджтаунського університету
• Депутат Законодавчих зборів Мадейри
• Депутат Республіканської Асамблеї
• Заступник міністра внутрішніх справ XIII конституційного уряду (1995—1997 рр.)
• Міністр закордонних справ та міжнародної співпраці у XIII уряді (1997—1999 рр.)
• Міністр закордонних справ та міжнародної співпраці у XIV уряді (1999—2002 рр.)
• Міністр оборони у XVII уряді (2005—2006 рр.)
• Міністр закордонних справ у XVII уряді (2006—2009 рр.)
• Міністр закордонних справ у XVIII уряді (2009—2011 рр.)

• Кавалер Національного Ордена за заслуги перед Францією (29 листопада 1999 р.)
• Великий хрест Ордена Пошани Греції (17 березня 2000 р.)
• Великий хрест ордена Ізабелли Католицької в Іспанії (28 вересня 2000 р.)
• Великий хрест ордена Леопольда II в Бельгії (9 жовтня 2000 р.)
• Великий хрест Ордена Майо аль Меріто в Аргентині (18 червня 2003 р.)
• Великий хрест Ордена Великого князя Литовського Гедімінаса (20 серпня 2007 р.)
• Великий хрест Ордена за громадянські заслуги Іспанії (22 жовтня 2007 р.)
• Надзвичайно великий хрест Національного ордена за заслуги у Парагваї (7 грудня 2007 р.)
• Великий хрест Королівського ордена Полярної зірки у Швеції (16 травня 2008 р.)
• Великий хрест ордена за заслуги Республіки Польща (3 березня 2009 р.)
• Великий хрест Військового ордена Христа (8 квітня 2009 р.)
• Великий хрест з зіркою ордена за заслуги у Німеччині (26 травня 2009 р.)
• Великий хрест Ордена Зірки Йорданії (28 травня 2009 р.)
• Великий хрест Ордена за заслуги в Норвегії (25 вересня 2009 р.)
• Великий хрест Ордена за заслуги в Чилі (31 серпня 2010 р.)
• Великий хрест ордена Святого Григорія Великого у Ватикані/ Святого Престолу (3 вересня 2010 р.)
• Великий хрест ордена Суверенного Військового Мальтійського Ордену (23 листопада 2010 р.)
• Великий хрест ордена Корони у Люксембурзі (6 грудня 2010 р.)

• Рудько С. О. Зовнішня політика країн Західної Європи в постбіполярний період: навчально-методичний посібник із курсу / С. О. Рудько. — Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2012. — 412 с. [Архівовано 29 жовтня 2013 у Wayback Machine.]
• Biography on Portugal.gov.pt [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.]
• Minister Luís Amado in Mozambique [Архівовано 16 грудня 2013 у Wayback Machine.]
• Visit to Australia by Republic of Portugal Foreign Minister Luís Amado [Архівовано 11 лютого 2014 у Wayback Machine.]
• Portuguese Minister of State, Minister for Foreign Affairs Luis Amado visits Moscow, April 13-15, 2009 [Архівовано 16 грудня 2013 у Wayback Machine.]
• Remarks With Portuguese Foreign Minister Luis Amado

Міге́л I (порт. Miguel; 26 жовтня 1802(18021026) — 14 листопада 1866) — король Португалії (1828—1834). Представник Браганського дому. Син португальського короля Жуана VI. Брат Педру IV. Регент до прибуття в Португалію Педру IV (26 лютого по 3 березня 1828). Регент при Марії II (3 по 11 липня 1828). Керував країною під час громадянської війни 1828-1834. Зрікся престолу внаслідок поразки від лібералів під проводом Педру IV. Прізвиська — Абсолюти́ст (порт. o Absolutista), Традиціоналі́ст (порт. o Tradicionalista).

Третій син португальського короля Жуана VI та Шарлоти Жоакіни Іспанської. Народився в Португалії, але в 1807 році разом з родиною виїхав у Бразилію, де провів дитинство та юність.

Коли королівська сім'я повернулася в 1821 році в Португалію, Мігель, за підтримки матері, став на чолі абсолютистів. Його ім'ям названі громадянські війни в Португалії в 1823-1834 роках між прихильниками збереження конституційної монархії та прихильниками абсолютизму.

30 квітня 1824 року він заарештував міністрів та оточив вартою королівський палац. Король, однак, утік на англійському кораблі, і Мігель був змушений просити пробачення. Він був висланий з країни та оселився в Відні.

Після смерті в 1826 році його батька, короля Жуана VI, старший брат Мігеля, Петро I Солдат, який, як бразильський імператор, не міг зайняти португальський престол, проголосив свою семирічну доньку Марію португальською королевою та оголосив її нареченою Мігеля, який до її повноліття мав бути регентом. Разом з тим країні була дана ліберальна конституція. Мігель погодився на все, присягнув конституції, заручився зі своєю племінницею та прийняв 26 лютого 1828 року регентство, але вже 13 березня розпустив конституційні кортеси, скликав старі кортеси та змусив проголосити себе королем.

Марно Петро оголосив брата таким, який втратив усі права і його заручення з Марією недійсним. Нарешті Петру вдалося зайняти Порту, а потім Лісабон та знову ввести туди Марію. У 1834 році Мігель змушений підписати в Еворі капітуляцію, за якою він відмовлявся від усяких домагань на престол та обіцяв ніколи не повертатися до Португалії. Незабаром, однак, він протестував проти підписаних ним актів, внаслідок чого втратив призначене йому відступне. Мігель і його нащадки були виключені з лінії спадкоємства португальського престолу. Деякий час Мігель жив в Італії, а після весілля оселився в Гейбасі на Майні. Кінець життя провів у Німеччині в замку Бронбах під Вертгаймом.

У 1851 році у віці 48 років Мігель одружився з Аделаїдою, принцесою фон Левенштайн-Вертгайм-Розенберг (1831-1909), від якої мав шістьох дочок і сина. Він бажав стати «дідусем Європи», що здійснилося вже після його смерті. Аделаїді вдалося вдало видати заміж їх дочок. Діти:

• Марія даш Невіш (1852—1941), дружина Альфонса Карлоса, претендента на іспанський трон;
• Мігел (1853—1927), герцог Браганса;
• Марія Тереза (1855—1944), дружина Австрійського ерцгерцога Карла Людвіга;
• Марія Жозе (1857—1943), дружина Баварського герцога Карла Теодора;
• Адельгунда (1858—1946), дружина Генріха Бурбон-Пармського;
• Марія Анна (1861—1942), дружина герцога Люксембурзького Вільгельма IV;
• Марія Антонія (1862—1959), дружина герцога Пармського Роберта I.

Також мав двох позашлюбних дочок.

Після смерті бездітних синів короля Карлуша I (Луїша Феліпе та Мануела II) та припинення Саксен-Кобург-Готської гілки династії Браганса нащадки Мігела знову стали претендентами на португальський трон.

• Livermore H.V. History of Portugal. Cambridge: University Press, 1947.
• Livermore H.V. A New History of Portugal. Cambridge: University Press, 1969.
• Duchess of Abrantes (1838). Souvenirs d'une ambassade et d'un séjour en Espagne et en Portugal de 1808 a 1811, 1838 (French) (вид. 2nd). Brussels, Belgium: Societé Belge de Libraire, Etc./Hauman, Cattoir et Comp.
• Birmingham, David (1993). A Concise History of Portugal (вид. 2nd). Cambridge, England: University of Cambridge. ISBN 0-521-83004-4.
• Cheke, Marcus (1969) [1947]. Carlota Joaquina, Queen of Portugal. London, England: Sidgewick & Jackson. Архів оригіналу за 20 травня 2016. Процитовано 23 серпня 2018.
• Domingues, Mário (1972). Junot em Portugal [Junot in Portugal] (Portuguese) . Lisbon, Portugal: Romano Torres.
• Edmundo, Luiz (1939). A Corte de D. João no Rio de Janeiro [The Court of D. João VI in Rio de Janeiro] (Portuguese) . Rio de Janeiro: Imprensa Nacional.
• Fernandes, Paulo Jorge; Menses, Filipe Ribeiro de; Baioâ, Manuel (Summer 2003). e-Journal of Portuguese History (e-JPH) (PDF). 1 (1). Providence, Rhode Island: Brown University. Архів оригіналу (PDF) за 30 січня 2019. Процитовано 23 серпня 2018. {{cite journal}}: Проігноровано |contribution= (довідка)
• Gandria, João Nogueira (1834). Dialogo de hum corcunda, com hum liberal, sobre o protesto de D. Miguel (Portuguese) . Porto, Portugal: Imprensa de Gandria & Filhos.
• Luz Soriano, Simão José da (1884). História da Guerra Civil e do Estabelecimento do Governo Parlamentar em Portugal (Portuguese) . Lisbon, Portugal: Imprensa Nacional.
• Luz Soriano, Simão José da (2010) [1866]. Historia de El'Rei D. João VI (1866) [History of the King D. João VI (1866)] (Portuguese) . Kessinger Publishing. ISBN 1-160-90554-1.
• Macaulay, Neill (1986). Dom Pedro: The Struggle for Liberty in Brazil and Portugal, 1798–1834. Durham, North Carolina: Duke University Press. ISBN 0-8223-0681-6.
• Pereira, Sara Marques (1999). D. Carlota e os 'Espelhos de Clio': Actuação política e figurações histográficas [D. Carlota and the 'Mirros of Clio': Politicos and Histrography] (Portuguese) . Lisbon, Portugal: Livros Horizonte.
• Rocha, António Silva Lopes (1829). Unjust Proclamation of His Serene Highness The Infante Don Miguel as King of Portugal or Analysis and Juridical Refutation of the Act Passed by the Denominated Three States of the Kingdom of Portugal on the 11th of July, 1828; Dedicated to the Most High and Powerful, Dona Maria II. Queen Regnant of Portugal. London, England: R. Greenlaw.
• Reaction of D. Miguel; The Civil Wars, 1826–1834. History of Portugal: pamphlet collection. Cambridge, England: Cambridge University Press. с. 412—421.
• Russell, William (1842). The History of Modern Europe: of the Roman Empire; and a View of the Progress of Society, from the Peace of Paris in 1763, In a Series of Letters from a Nobleman to His Son. Т. 4. London, England: Longman, Brown & Co.
• Serrão, Joaquim Veríssimo (1977). História de Portugal: O terceiro liberalismo (1851–1890). Lisbon, Portugal: Editorial Verbo.
• Silva, Francisco Ribeiro da (2004). Estudios em homenagem a Luís António de Oliveira Ramos. Porto, Portugal: Universidade do Porto.
• Wilcken, Patrick (Spring 2005). A Colony of a Colony: The Portuguese Royal Court in Brazil. Common Knowledge. 11 (2).
• Wilcken, Patrick (2005). O Império à Deriva [Empire Adrift: The Portuguese Court in Rio de Janeiro]. Oporto, Portugal: Civilização Editora. ISBN 972-26-2252-8.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Мігел I

Би́тва при О́ріке (порт. Batalha de Ourique) — битва, що відбулася між християнськими лицарями Португалії під проводом Афонсу I та мусульманськими військами Альморавідів поблизу місцевості Оріке 25 липня 1139 року, в день святого Якова. Одна з битв Реконкісти.

Згадується в «Лузітанській хроніці», оспівана в «Лузіадах». Деталі бою невідомі. Відбулася під час рейду Афонсу вглиб ворожих володінь. Маври, які чисельно переважали португальців, оточили і штурмували їхній табір. Афонсу героїчно розгромив противника й убив п'ятьох мавританських емірів. Згідно з традиційною португальською історіографією одразу після битви лицарство проголосило Афонсу «королем португальців»; він провів шляхетський збір у Ламегу, де офіційно отримав корону з рук бразького архієпископа Жуана Пекуліара, й таким чином проголосив незалежність від королівства Кастилії та Леону. Битва не була вирішальною для ходу Реконкісти, але мала важливе значення для історії португальської державності. Вона стала символом звитяги над ісламом та самостійності від Іспанії, була однією з ікон португальського націоналізму. З битвою пов'язана популярна легенда, що в ніч перед боєм Афонсу мав чудесне об'явлення розіп'ятого Ісуса Христа, який дарував йому перемогу. П'ятірка переможених мавританських емірів закарбована на гербі Португалії у вигляді п'яти синіх щитів.

У першій половині ХІІ століття Піренейський півострів був ареною боротьби між ісламською (сарацинською) державою марокканських Альморавідів і християнськими монархами під проводом Кастилії. Мусульмани контролювали центральні та південні терени півострова, які називали Аль-Андалус. За правління альморадівдського еміра Алі ібн Юсуфа ними керував його брат-намісник Тамін. В північній частині півострова існували християнські держави — королівства Кастилії і Леону, Арагону, графства Барселони та Португалії. Їхнім лідером був кастильський король Альфонсо VII, який прийняв титул імператора Іспанії. Його васалом був португальський граф Афонсу I. Основна війна між мусульманами і християнами велася на сході півострова, в той час як західні землі, дотичні до Португалії були місцем обопільних рейдів противників. На заході найбільшим ісламським містом був Сантарен, звідки вирушали походи до Португальського графства. Португальці здійснювали свої виправи з Коїмбри, пересікаючи Мондегу.

Найбільш ранні джерела згадують про битву побіжно. У «Житії святого Теотонія» зазначено, що в день святого Якова португальці перемогли «5 язичницьких королів» (V. reges paganorum), які привели своїх численних «варварів» з обох берегів моря — Андалусії та Марокко. Проте у хроніках, починаючи з «Лузітанської хроніки», вказано, що мусульман очолював король Есмар або Ісмар. Саме хроніки дають найбільше деталей про хід бою. Згідно з «Лузітанською хронікою» цей король чекав на черговий похід португальського графа Афонсу (у хроніці — король Алфонс) вглиб сарацинських володінь на півдні Піренейського півострова. Коли ж португальці невеликим числом розпочали виправу влітку 1139 року, Есмар зібрав війська управителів 5-ти мавританських міст — Севільї, Бадахоса, Елваша, Евори і Бежі, й усіх своїх володінь аж до Сантарена. Він привів також заморський контингент з центральних марокканських володінь Альморавідів, серед якого були воїни-жінки, що билися на кшталт амазонок. Зранку 25 липня, у місцевості Оріке, велике військо Есмара оточило португальський табір, який Афонсу встановив на високому виступі скелі. Цілий день сарацини штурмували християн, намагаючись здобути їхній табір, але португальські лицарі відбили їх, а надвечір розбили і розпорошили. У битві загинули управителі 5-ох мавританських міст, які в інших джерелах згадуються як королі. Есмар врятувався втечею, а його кузен Омар Атагор, небіж сарацинського короля Алі, потрапив до полону. Арабські й іспанські джерела не прояснюють обставин бою, називаючи Есмара іменем Ісмара Абузікрі. Сучасні історики ототожнюють його із Абу Захарією, мароканським управителем Сантарема.

Традиційно вважається, що після битви при Оріке переможці проголосили Афонсу королем португальців. Того ж 1139 року він провів шляхетські збори (кортеси) в Ламегу, на яких бразький архієпископ Жуан Пекуліар офіційно коронував його й підтвердив незалежність Португалії від кастильсько-леонського королівства. Згодом, 1143 року так само в Ламегу, в Алмакавській церкві святої Марії, відбулися нові кортеси; там король Афонсу прийняв закони про успадкування престолу, за якими позбавив кастильців права на престолонаслідування в Португалії.

Історичність цих подій ставиться під сумнів іспанськими істориками. Зокрема у документах після битви Афонсу продовжував іменуватися принцом або інфантом. Факт зібрання коретсів і коронації 1139 року був вигаданий в XVII столітті Олівейрою Маркешом з Алкобаського монастиря, напередодні війни за незалежність Португалії від Іспанії. Достовірність проведення кортесів 1143 року так само заперечувалася. Однак, португальські історики нового часу, починаючи з Алесандре Еркулану й Алфреду Піменти приймали на віру патріотичну версію подій й обстоювали її у своїх працях. Зокрема, вони вказували, що 1143 року в Саморі кастильці визнали королівський титул Афонсу, а 1179 року нове королівство вітав сам папа римський Олександр III.

З битвою при Оріке також пов'язують появу герба Португалії. За легендою, на згадку про перемогу над 5-ма мавританськими «королями» Афонсу помістив на свій білий прапор 5 синіх щитів, які прикрасив бізантами, символами незалежності від Кастилії. Ця версія була оспівана в «Лузіадах» (ІІІ:53-54), національній епопеї Луїша де Камойнша. Попри спроби дослідників довести неісторичність геральдичного міфу, вона глибоко вкорінилася в свідомості португальців.

З битвою при Оріке тісно пов'язана популярна португальська легенда, датована XV століттям, знана як «чудо при Оріке» (порт. milagre de Ourique). За цією легендою напередодні битви до Афонсу I з'явився розіп'ятий Ісус Христос, який пообіцяв королю перемогу християнського воїнства у бою та опіку над його майбутнім королівством. У інших варіантах переказу замість Христа постає святий Яків Апостол (Сантьяго), культ якого як лицаря-мавробійці був поширений серед іберійських християн. Сам переказ був алюзією до історії про імператора Костянтина Великого, який завдяки Христу одержав перемогу в битві біля Мульвійського мосту.

Вперше легенду про «чудо при Оріке» записав у 1485 році Вашку Фернандіш де Лусена, посол португальського короля Жуана II до римського папи Іннокентія VIII. Згодом, на початку XVII століття, в умовах іспанського панування в Португалії, чернець Алкобаського монастиря Бернарду де Бріту деталізував цю легенду у своїх працях. Він надав їй політичної ваги, зробивши акцент на самостійності Португальської корони, яка перебуває під патронатом Христа. Нова інтерпретація «чуда при Оріке» мала особливо важливе значення для легітимізаці Реставраційної війни за португальську незалежність в 1640—1668 роках.

У ХІХ столітті історики-позитивісти розвінчували Орікеську легенду як середньовічну вигадку. У сучасній історіографії вона оцінюється як один із важливих націотворчих міфів Португалії. Сюжет «чуда при Оріке» ліг в основу багатьох португальських творів літератури, мистецтва, архітектури.

• Ourique, Batalha de Portugal: diccionario historico, chorographico, heraldico, biographico, bibliographico, numismatico e artistico / E. Pereira, G. Rodrigues. — Lisboa : J. Romano Torres, 1911. — Vol. V. — P. 296-297.
• Enrique, Flórez (1796), España Sagrada., MadridChronicon Lusitanum XIV:415–32 [Архівовано 15 вересня 2017 у Wayback Machine.]
• Marc, Szwajcer (1986), Chronique de Lusitanie (Chronicon Lusitanum. 25. Vicente Almazán, Francisco A. Cidrás Escáneo, trans.), VigoChronique de Lusitanie. [Архівовано 11 жовтня 2017 у Wayback Machine.]

• Livermore, HV (1947), A History of Portugal, Pamphlet collection, Cambridge, England, UK: Cambridge University Press, с. 64—66, ISBN 978-1-00-128780-5, архів оригіналу за 26 липня 2020, процитовано 15 вересня 2017.
• Ferreira, João (2010), Histórias Rocambolescas da História de Portugal (вид. 6), Lisbon, Portugal: A Esfera dos Livros, ISBN 978-989-626-216-7
• Rabb, Kate Milner (2008), National Epics, ISBN 978-1-4086-8891-5
• Smith, Angel (1996), Nationalism and the Nation in the Iberian Peninsula: Competing and Conflicting Identities, Dulles, Virginia: Berg, ISBN 978-1-85973-175-8
• Buescu, Ana Isabel Carvalhão (1987), O milagre de Ourique e a História de Portugal de Alexandre Herculano, Lisboa: Instituto Nacional de Investigação Científica
• Velho, Martim (1989), Estudos críticos sobre a batalha de Ourique, Lisboa: Sociedade histórica da independencia de Portugal[1] [Архівовано 15 вересня 2017 у Wayback Machine.]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Битва при Оріке

• Luís Filipe Silvério Lima. Imagens e figuras de um rei sonhador: representações do milagre de Ourique e do juramento de Afonso Henriques no século XVII [Архівовано 15 вересня 2017 у Wayback Machine.] // História vol.26 no.2 Franca, 2007
• The Miracle of Ourique & The Birth of Portugal [Архівовано 15 вересня 2017 у Wayback Machine.]
• Município de Ourique [Архівовано 16 вересня 2017 у Wayback Machine.] // Portugalidade

Мона́рхи Португа́лії — правителі Португальського графства (до 1139) та Португальського королівства (1139—1910); португальські графи, королі та королеви.

Бургундський дім, також відомий як Афонсівська династія, була першою королівською династією Португалії. До 1139 року цей дім керував Португальським графством, складовою Леонського королівства. Після проголошення Афонсу І незалежності Португалії він прийняв титул короля, який успадкували його нащадки. 1383 року, після смерті останнього представника династії Фернанду І, сталася династична криза. Донька Фернандо — Беатріса — була проголошена королевою Португалії, а її чоловік Хуан І Кастильський отримав португальську корону за правом своєї дружини. Легітимність Беатріси була поставлена під сумнів, що спричинило португальсько-іспанську війну 1383 — 1385 років.

Дім Авісів (Авізів), відомий як династія Жуанітів, успадкував трон від Бургундського дому, що правив Португалією. Нову династію було засновано Жуаном І, великим магістром Ордена Авіс. Коли король Жуан ІІ помер без спадкоємця, трон перейшов до його кузена Мануела, герцога Бежського. Після смерті короля Себастьяо І, португальська корона перейшла його дядькові, кардиналу Енріке І. Внаслідок смерті кардинала, останнього представника правлячого роду, сталася династична криза. Кратоський пріор Антоніо проголосив себе новим португальським королем, однак був зміщений з трону іспанцями.

Дім іспанських Габсбургів, відомий як Філіппінська династія, керував Португалією з 1581 по 1640 роки. Початок династії дав іспанський король Філіп II Габсбург, що 1580 року прийняв ім'я Філіпа І у зв'язку із прийняттям португальського трону. Португальський сейм визнав його права на престол 1581 року. Філіп І присягнув керувати Португалією як окремою державою, незалежною від іспанських володінь, на основі особистої Іберійської унії.

Браганський дім прийшов до влади 1640 року внаслідок боротьби Жуана ІІ, герцога Браганського, проти Габсбургів у війні за незалежність Португалії.

Браганса-Саксен-Кобург-Готський дім дав останніх чотирьох португальських королів. За конституцією вони вважалися представниками Браганської династії.

• Королева Португалії

• Титули португальських монархів

• Livro do Armeiro-Mor (1509)

• Sousa, D. António Caetano de (1946) [1735–49]. História Genealógica da Casa Real Portuguesa (Portuguese) . Coimbra: Atlântida-Livraria Eds. OCLC 20210378.
• Jiří Louda & Michael Maclagan (1981), "Portugal", in Lines of Succession. Heraldry of the Royal families of Europe, London, Orbis Publishing, pp. 228–237. ISBN 0-85613-672-7. (revised and updated edition by Prentice Hall College Div - November 1991. ISBN 0-02-897255-4.)
• Luís Amaral & Marcos Soromenho Santos (2002), Costados do Duque de Bragança, Lisboa, Guarda-Mor Edições.
• Afonso Eduardo Martins Zuquete (dir.)(1989), Nobreza de Portugal e Brasil, vol. I, Lisboa, Editorial Enciclopédia.
• Imhof, Jacob Wilhelm. Stemma Regum lusitanicum sive Historia genealogica Familiae Regiae Portugallicae [Архівовано 6 березня 2016 у Wayback Machine.]. — Amsterdam, 1708.
• Fernandes, Isabel Alexandra. Reis e Rainhas de Portugal (5a. ed.). — Lisboa: Texto Editores, 2006. ISBN 972-47-1792-5

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Список португальських монархів

Cawley, Charles, Portugal, kings, Medieval Lands database, Foundation for Medieval Genealogy

• Генеалогія португальських королів [Архівовано 25 грудня 2013 у Wayback Machine.]

Завоювання Малакки — захоплення і подальше утримання міста Малакки, столиці Малаккського султанату флотом Португальської імперії на чолі з губернатором Португальської Індії Афонсу де Албукеркі в 1511 році, що призвело до створення Португальської Малакки і ліквідації Малаккського султанату.

Портове місто Малакка контролювало вузьку стратегічну Малаккську протоку, через яку зосереджувалася вся морська торгівля між Китаєм, країнами Південно-Східної Азії та Індією. Захоплення Малакки було результатом плану короля Португалії Мануела I, який з 1505 року мав намір розбити кастильців на Далекому Сході, і власного проєкту Албукеркі щодо створення міцної основи для Португальської Індії, де контроль над Малаккою, Ормузом, Гоа та Аденом був частиною плану по взяттю під португальський контроль торгівлі спеціями та перешкодженню мусульманському судноплавству в Індійському океані.

Вийшовши з індійського Кочина в квітні 1511 року, експедиція не змогла б повернутись через несприятливі мусонні вітри. У випадку провалу операції, португальці не могли сподіватися на підкріплення і не змогли б повернутися до своєї бази в Індії. На той час це було найдальше територіальне завоювання в історії людства.

Перші португальські згадки про Малакку з'являються після повернення експедиції Васко да Гами, яка в 1497—1499 рр. відкрила прямий шлях до Індії навколо мису Доброї Надії. Малакку описували як місто, яке знаходилося в 40 днях плавання від Індії, де продавали гвоздику, мускатний горіх, порцеляну та шовк і яким керував володар, який міг зібрати 10 000 людей для війни і був християнином. Відтоді король Мануел I виявляв зацікавленість у контакті з Малаккою, вважаючи, що вона знаходиться на антимеридіані Тордесільяса або, принаймні, близько до нього. 1505 року Мануел I призначив Франсішку де Алмейда першим віце-королем Португальської Індії, і доручив йому, серед іншого, виявити точне місцезнаходження Малакки.

Алмейда, однак, був не в змозі виділити значні ресурси для пошуку Малакки і обежився відправкою на борті мусульманського торгового корабля у серпні 1506 року лише двох таємних португальських посланців — Франсішку Перейру та Ештевана де Вільен. Місія була перервана, як тільки їх виявили і ледь не лінчевали на індійському узбережжі Коромандель, і посланці ледве встигли повернутися до Кочіна до листопада.

Через Малакку, засновану на початку XV століття, проходила вся торгівля між Китаєм та Індією. Завдяки її ідеальному положенню для торгівлі, в місті проживало багато громад купців, серед яких були араби, перси, турки, вірмени, бірманці, бенгальці, сіамці, пегуани та лусонги. Чотирма найвпливовішими громадами були мусульмани з Гуджарату та Яви, індуїсти з Короманделя та китайці. За словами португальського аптекаря Томе Піріша, який жив у Малакці між 1512 і 1514 роками, у Малакці розмовляли на 84 діалектах. Португальський фактор Руї де Араужу (Rui de Araújo) повідомляв, що в місті налічується 10 000 будинків, а населення становить щонайменше 100 000 осіб.

Однак Малакка була переважно торговим містом без будь-яких істотних сільськогосподарських внутрішніх земель. Місто було розташоване на заболоченій місцевості й було оточене негостинним тропічним лісом, тож для його існування потрібно було імпортувати сільськогосподарські продукти, як-от життєво необхідний рис, який постачали яванці. Для забезпечення свого населення Малакка потребувала щонайменше 100 джонок щорічно, які імпортували рис з різних місць. Як зазначав китайський мандрівник Ма Хуань за століття до описаних подій: «Вся земля піщана і солона. Клімат жаркий вдень, холодний вночі. Поля неродючі, а посіви бідні; люди рідко займаються сільським господарством».

Малакка не мала стін, крім бамбукових частоколів, які були зведені для тимчасової оборони. За своїм типом місто було схоже на Джохор, Бруней та Ачех. Багаті купці зберігали свої торгові товари у гедонгах (кам'яних складах), які були збудовані частково нижче рівня землі. Ма Хуань писав: «Коли б кораблі зі скарбами Центральної країни прибували туди, вони відразу ж зводили частокіл, схожий на міську стіну, і встановлювали вежі для сторожових барабанів біля чотирьох воріт; вночі вони мали патрулі поліції, які несли дзвони; всередині, знову ж таки, вони спорудили другий частокіл, як невеликий міський вал, (всередині якого) вони побудували склади та зерносховища; всі гроші та провіант зберігалися в них».

За словами Браша де Албукеркі, сина Афонсу де Албукеркі:

Не вражений результатами роботи Алмейди, у квітні 1508 року король Мануел відправив флот безпосередньо до Малакки, який складався з чотирьох кораблів під командуванням Діогу Лопіша де Секейра, якому також було доручено скласти карти Мадагаскару та зібрати інформацію про китайців. Секейра отримав королівські накази, які конкретно вказували йому отримати дозвіл на відкриття торгового пункту дипломатичним шляхом і мирною торгівлею, не реагувати на будь-які провокації та не відкривати вогонь, за винятком вогню у відповідь. У квітні 1509 року, коли флот Секейра перебував у Кочіні, віце-король Франсішку де Алмейда включив до його складу ще одну караку. Рішення не було цілком безкорисним, оскільки на борту флотилії Секейра перебували кілька прихильників політичного суперника Алмейди — Афонсу де Албукеркі. Серед членів екіпажу був також Фернан Магеллан.

Португальці отримали гарну зустріч в султанатах Педір і Пасай на півночі Суматри, де їм надіслали подарунки. Секейра встановив хрести в обох місцях, заявляючи про право відкриття та володіння. Він кинув якір у порту Малакки, де налякав людей залпами своїх гармат, так що кожен поспішав на борт своїх кораблів, щоб спробувати захиститися від цього нового і небажаного гостя, а з міста надіслали човен, щоб запитати, хто вони.

Експедиція прибула до Малакки у вересні 1509 року і Секейра відразу ж намагався зв'язатися з китайськими купцями в гавані. Вони запросили його на борт однієї зі своїх торгових джонок і дуже добре прийняли його на обід та домовилися про зустріч із султаном Махмуд-шахом. Султан негайно дав португальцям дозвіл на створення фейторії та надав для цієї мети вільну будівлю. Проте, побоюючись загрози, яку португальці становили їхнім інтересам, могутні торгові громади мусульман Гуджарата та Яви переконали султана Махмуд-шаха та Бендахару міста зрадити та захопити португальців.

Тим часом Секейра був настільки впевнений у доброзичливості султана, що знехтував інформацією про триваючу підготовку до нападу на його флот, яку член його флотилії Дуарте Фернандіш, новообернутий християнин, що говорив на парсі, отримав від перського корчмаря, підтверджену навіть китайськими купцями. Він грав у шахи на борту свого флагманського корабля, коли малайський флот, замаскований під купецькі кораблі, влаштував напад на португальську флотилію. Португальці відбили усі спроби абордажу, але зіткнувшись з величезною кількістю малайських кораблів і не в змозі висадити будь-які сили для порятунку португальців, які залишилися у фейторії, Секейра вирішив повернутися до Індії до початку мусонів і залишити членів екіпажів, що знаходились на берегу напризволяще. Перед відплиттям він надіслав послання султану і бендахарі у вигляді двох полонених, кожен зі стрілою в черепі, як свідчення того, що станеться з ними, якщо буде завдано будь-якої шкоди двадцятьом португальцям, які залишилися на березі.

Прибувши в Траванкор у квітні 1510 р., Секейра дізнався, що Афонсу де Албукеркі все ж таки заступив Франсішку де Алмейда на посаді губернатора Португальської Індії. Побоюючись репресій з боку Албукеркі за підтримку Алмейди, Секейра негайно вирушив напряму до Португалії, не заходячи до Кочіну чи Гоа.

У той же час у Лісабоні король Мануель відправив інший. менший флот під командуванням Діого де Васконселоса для торгівлі безпосередньо з Малаккою, виходячи з припущення, що де Секейра успішно налагодив комерційні зв'язки з містом. Васконселос прибув на острів Анджедіва в серпні 1510 року, де він зустрівся з губернатором Афонсу де Албукеркі, який надав тут своїм військам відпочинок після невдалої спроби захопити Гоа, і оголосив Афонсу про свої наміри негайно відплисти до Малакки. Тим часом Албукеркі отримав повідомлення від полонених у Малакці, написані фактором Руї де Араужу, та надіслані через посланців наймогутнішого купця Малакки, індуса на ім'я Ніна Чату, який був прихильним до португальців. Араужу детально описав військову силу султана, стратегічне значення Малакки, а також жахливі умови їх полону. Таким чином, Албукеркі цілком усвідомлював, що відправлення Васконселоса до Малакки з такими мізерними силами було самогубством, і зумів переконати його допомогти Афонсу в другій спробі захопити Гоа ще в цьому ж році.

Після того, як до грудня португальці впевнено оволоділи Гоа, Васконселос почав наполягати на тому, щоб йому дозволили продовжити його плавання в Малакку, на що отримав від Албукеркі відмову. Васконселос здійняв заколот і спробував відплисти всупереч наказу губернатора, за що сам він був ув'язнений, а його лоцмани повішені. Албукеркі взяв на себе безпосереднє командування експедицією і в квітні 1511 року вийшов з Кочина разом з 1000 чоловіками і 18 кораблями.

Під час плавання в Південно-Східну Азію, армада втратила галеру і стару караку. На Суматрі флот врятував дев'ять португальських полонених, яким вдалося втекти до королівства Педір. Вони повідомили Албукеркі, що місто внутрішньо розділене, і що бендахара (скарбник) Малакки нещодавно був убитий. Там вони також перехопили кілька торговельних кораблів Гуджаратського султанату, ворога португальців.

Проходячи повз Пасайський султанат, португальці натрапили на два джонга, один з індійського Короманделя, який відразу вдалось захопити, а інший з Яви, який мав водотоннажність близько 600 тонн. Це була дуже велика джонг, більший за розміром за португальський флагман, караку Флор-ду-Мар. Португальці наказали яванському джонгу зупинитися, після чого він відкрив вогонь по португальській флотилії. Португальці, які швидко відкрили вогонь у відповідь виявили, що їх обстріл був переважно неефективним, оскільки їхні гарматні ядра відбивалися від корпусу джонга. Однак після двох днів безперервного бомбардування джонга, португальцям вдалось вбити 40 з 300 членів його екіпажу, повалили щогли, спалити палубу та знищити обидва керма, що врешті змусило екіпаж джонга здатися. Опинившись на борту, португальці знайшли тут султана Пасая, якого Альбукерке сподівався використати для перемовин та обміну.

У той час Малаккський султанат охоплював весь Малайський півострів і більшу частину Північної Суматри. Усі володіння султана, здається, підкорилися, наскільки це можливо, його заклику до війни. Палембанг, Індрагірі, Мінангкабау та Паханг, як відомо, надіслали війська, і, можливо, інші території також зробили; єдиною державою-ренегатом був Кампар, який забезпечив португальцям місцеву базу. Султан також завербував тисячі найманців з Яви, яким на початку серпня виплатили зарплатню за три місяці наперед, і найняв 3000 тюркських та іранських найманців. Нарешті він зібрав арсенал з 8000 одиниць вогнепальної зброї, включаючи гармати. Більшість із них становили місцеві гармати типу лантака або кетбанг, що стріляли ядрами від 1/4 до 1/2 фунта, але також було багато важких мушкетів, імпортованих з Яви. Загалом сили султана налічували, за словами китайських купців, які передали інформацію португальцям, 20 000 бійців. Спочатку вони були зібрані для нападу на королівство Ару — головного ворога Малакки на Суматрі.

Попри наявність великої кількості артилерії та іншої вогнепальної зброї, ці види зброї переважно закуповувалась у яванцев і гуджараті, які й переважно виступали її користувачами, оскільки власних артелеристів в Малаккському султанаті не було. На початку XVI століття, до приходу португальців, малайці не мали вогнепальної зброї. Малайська хроніка Седжара Мелаю (Sejarah Melayu) описує, що ще в 1509 році малакці не розуміли, «чому вбили кулі», що вказує на те, що використання вогнепальної зброї в бою було їм невідоме.

Як записано в Sejarah Melayu :

Після того, як (португальці) прийшли до Малакки, вони обстріляли (місто) з гармати. Тож усі жителі Малакки були здивовані і шоковані, почувши звук гармати. Вони питали: «Що це за звук, як грім?». Тоді постріли з гармати налетіли на людей Малакки, дехто втратив шиї, хтось — руки, хтось — стегна. Жителі Малакки були ще більше здивовані, побачивши ефект зброї. Вони питали: «Як називається ця зброя, що кругла, але досить гостра, щоб убити?».

Розмірковуючи десятиліттями пізніше про те, як погано малайці протистояли португальцям у Малакці та інших місцях, картограф Мануел Годінью де Ередіа перерахував багато слабких місць їхніх сухопутних військ. Серед них були відсутність впорядкованої військової тактики та формувань, коротка довжина зброї, відсутність броні, опора на луки та списи, неефективні укріплення.

Оскільки мелакці почали користуватись вогнепальною зброєю лише нещодавно після 1509 року, вони не перейняли практику європейських та індійських міст укріплювати свої форти. Таким чином, в створенні такої оборони вони повністю покладалися на гуджараті, які займалися будівництвом укріплень Малаки. Гуджаратський капітан, який погодився вести війну з португальцями, надав Малакці гуджаратські кораблі і пообіцяв допомогу 600 бійців і 20 бомбард. Іншими іноземними захисниками Малакки були перси, які були важливими торговцями в Індійському океані.

До 1 липня армада прибула до Малакки, пострілами з гармат і демонстрацією бойових намірів викликавши великий переполох у гавані. Албукеркі заявив, що жоден корабель не повинен відплисти з гавані сіста без його дозволу і відразу ж спробував домовитися про безпечне повернення решти в'язнів, які все ще були в полоні в Малакці. Оскільки Албукеркі вважав поведінку султана зрадницькою, він зажадав від нього повернути полонених без викупу на знак доброї волі, але Махмуд-шах відповів нечіткими і ухильними відповідями і наполягав, щоб перед тим Албукеркі заздалегідь підписав з ним мирний договір. Насправді султан намагався виграти час, щоб укріпити місто і викликати флот, адмірала якого португальці ідентифікували як Лассемана (laksamana, буквально «адмірал»). 

Тим часом Албукеркі постійно отримував повідомлення від ув'язненого фактора Руї де Араужо, який через Ніну Чату повідомляв Албукеркі про військову силу султана. Султан міг зібрати 20 000 чоловік, серед яких були османські та перські лучники, тисячі зразків вогнепальної зброї і 20 бойових слонів, але він зауважив, що артилерія була не якісна й не мала достатньої кількості артилерістів. Сам Альбукерке пізніше доповів королю, що лише 4000 з них були готові до бою.

Султан зі свого боку не надто злякався невеликого португальського контингенту. Пізніше Албукеркі напише королю Мануелю, що, на його великий жах, султан якимось чином зумів правильно оцінити загальну кількість солдат на борту свого флоту з похибкою «менше трьох людей». Таким чином, султан залишився в місті, організовуючи його оборону, «не усвідомлюючи великої небезпеки, на яку піддає себе».

Після кількох тижнів безуспішних переговорів, в середині липня португальці почали артилерійський обстріл міста. Зляканий, султан негайно звільнив полонених, і Албукеркі скористався шансом, щоб вимагати ще більшу компенсацію: 300 000 крузадо і дозвіл на будівництво фортеці, де він забажає. Султан відмовився. Імовірно, на той момент Албукеркі вже передбачав відповідь султана. Губернатор зібрав своїх капітанів і повідомив, що наступного ранку, 25 липня, у День Сантьяго, відбудеться штурм.

Під час переговорів Албукеркі відвідали представники кількох торгових спільнот Малакки, наприклад індусів, які висловили свою підтримку португальцям. Китайці запропонували допомогти будь-яким способом. Албукеркі попросив не більше кількох барж, щоб допомогти висадити війська, заявивши, що він не бажає, щоб китайці зазнали репресій у разі невдачі атаки. Він також запросив їх на галеру, щоб безпечно спостерігати за боями здалеку, і дозволив кожному, хто бажає виїхати, відплисти з Малакки, що залишило у китайців дуже хороше враження про португальців.

Албукеркі розділив свої сили на дві групи, меншу під командуванням Жуана де Ліми та більшу, якою він командував особисто. Висадка на берег розпочалася о 2 годині ночі. У той час як португальський флот обстрілював позиції противника на березі, піхота на гребних човнах дісталась на берег по обидва боки міського мосту. Вони негайно потрапили під артилерійський вогонь з малайських частоколів, хоча це було значною мірою неефективно.

Албукеркі висадив свої війська на захід від мосту, відомого як «Упе», тоді як Жуан де Ліма висадився на східній стороні «Ільер» де були розташовані султанський палац і мечеть. Вийшовши на берег, португальці кинули на пісок захисні павези з барж, щоб пройти через розкидані довкола шипи та порохові міни. 

Захищені сталевими шоломами і нагрудниками, на чолі з фідальго, одягнені в повну броню, португальці атакували малайські оборонні позиції, майже відразу ж зламавши будь-який опір. Після подолання частоколів загон Албукеркі відкинув захисників на головну вулицю і рушив до мосту, де вони зіткнулися з жорстким опором і атакою з тилу. 

На східній стороні загін Жуана да Ліми зазнав контратаки королівського корпусу бойових слонів, яким командували сам султан, його син Алауддін та його зять, султан Паханга. Ненадовго похитнувшись, португальські фідальго підійняли свої піки і напали на королівського слона, змусивши його відвернутися в паніці, розсіявши інших слонів і кинувши війська, які йшли за ними, у безлад. Султан впав зі свого слона і був поранений, але зумів втекти серед сум'яття. До середини дня дві португальські групи зустрілися біля мосту, оточивши останніх захисників, які стрибали у річку, де їх перехоплювали екіпажі португальських десантних барж. Закріпившись на мосту, португальці підійняли полотно, щоб захистити виснажену піхоту від сильного сонця. Проте штурм було відмінено, коли Албукеркі зрозумів, наскільки їм бракує провіанту, і наказав військам знову вирушити на кораблі, підпаливши по дорозі королівський палац і мечеть. 

Щоб не дати малайцям можливості повернути позиції на мосту, наступного дня португальці захопили місцевий джонг, озброїли його артилерією, яка включала швидкі стріляючі казнозарядні гармати та дуже довгі піки, щоб запобігти його тарану запальними плотами, і відбуксирували його. в бік мосту. Біля гирла річки джонг сів на мілину і відразу потрапив під сильний вогонь. Її капітан Антоніу де Абреу був поранений в обличчя, але він відмовився передати свою посаду, заявивши, що в разі потреби буде керувати кораблем зі свого ліжка.

8 серпня губернатор провів нараду зі своїми капітанами, на якій він посилався на необхідність захопити місто, щоб перервати потік прянощів у Каїр і Мекку через Калікут і запобігти поширенню ісламу. Для цього штурму Албукеркі висадив усі свої сили, розділені на три групи, на західній стороні Малакки (Упех) за підтримки невеликої каравели, галери та десантних барж, озброєних як канонерські човни. Коли з ранковим припливом джонг Абреу знявся з мілини і попрямував до мосту, зосередивши на собі вогонь захисників міста, почалась висадка десанту, підтримана щільним вогнем корабельної артилерії. Висадившись на берег, португальці знову швидко подолали малайську оборону і відбили міст, на той час позбавлений захисників. По обидва боки португальці встановили барикади з бочками, наповненими землею, де розмістили артилерію. Зі східного боку загони продовжили штурм мечеті, де знову розбила захисників після затяжної боротьби.

Коли міст був укріплений і забезпечений достатньою кількістю провізії, Албукеркі наказав кільком загонам на чолі з важкоозброєними фідальго пробігти вулицями і нейтралізувати малайські вогнепальні точки на дахах, знищуючи всіх, хто чинив їм опір, що призвело дозначних втрат серед цивільних.

24 серпня, коли опір султана почав спадати, Албукеркі вирішив повністю взяти місто під контроль, доручивши загону з 400 чоловіків, вишикованому в рядах по 6 чоловік під звуки барабанів і труб проийтись вулицями, усуваючи всі осередки опору, що залишилися. За словами Коррейя, малайців сильно налякали португальські важкі пики, «які вони ніколи раніше не бачили».

Операція з очищення тривала 8 днів. Не маючи можливості протистояти португальцям далі, султан зібрав свій королівський скарб і те, що залишилося від його військ, і нарешті відступив у джунглі.

Захопивши місто, Албукеркі наказав розграбувати Малакку якомога більш впорядковано. Протягом трьох днів, з ранку до вечора, групи мали обмежений час, щоб по черзі бігти до міста і повертатися на берег із тим, що вони могли взяти з собою. Їм було суворо заборонено грабувати майно китайців, індусів і пегуанців, які підтримували португальців і отримали прапори, щоб позначити свої домівки. Населення Малакки залишилося неушкодженим.

Розміри награбованого було величезними: понад 200 000 крузадо повернулися до Корони разом із 3 000 примірниками бронзової та залізної вогнепальної зброї та кількома рабами. Знайдені гармати були різних типів: есмеріл (вертлюжна гармата від 1/4 до 1/2 фунта, ймовірно, належить до типу кетбанг або лантака), фальконет (лита бронзова вертлюжна гармата більша за есмеріл ймовірно, належить до лела), балобана (довга гармата або кулеврина від шести до десяти фунтів, ймовірно належить до мериам), і бомбарда (коротка, товста і важка гармата)^:46. У малайців також захопили одну красиву велику гармату, надіслану королем Калікуту^:47:22. Малакканських зброярів вигідно порівнювали з німецькими, які тоді були визнаними лідерами у виробництві вогнепальної зброї, а малакканські лафети були описані як неперевершені в жодній іншій країні, включно з Португалією. Португальці також захопили 3000 з 5000 мушкетів, які були доставлені з Яви^:96.

За словами Коррейя, рядові солдати отримали понад 4000 крузадо, тоді як капітани отримали до 30000. У той час 1000 крузадо було приблизно еквівалентом річного доходу графа в Португалії. Албукеркі знайшов під час експедиції табурет, інкрустований коштовностями, чотирьох золотих левів і навіть золотий браслет, який, як кажуть, мав магічну властивість запобігати кровотечі.  За його підрахунками, після грабунку дві третини багатства усе ще залишались у місті.

Операція коштувала португальцям 28 загиблих і багато поранених. Попри вражаючу кількість артилерійських гармат і вогнепальної зброї, знайденої у Махмуд-шаха, в бою вони були переважно не ефективними. Більшість втрат португальців були спричинені отруєними стрілами. 

Султан втік з міста, але не облишив боротьби. Він відступив за кілька кілометрів на південь від Малакки, до гирла річки Муар, де зустрівся з флотом і розбив табір, чекаючи, поки португальці покинуть місто після того, як вони закінчать його розграбування. 

Всупереч сподіванням Махмуд-шаха, Албукеркі прагнув не просто розграбувати місто, а утримати його за Португалією назавжди. Для цього він наказав побудувати поблизу берегової лінії фортецю, яка стала знана як Фамоза через її незвичайно високий оборонний донжон, висотою понад вісімнадцять метрів. Камінь привозили на кораблях, оскільки в місті бракувало його для будівництва укріплень. У форті було залишено гарнізон з 500 чоловік, 200 з яких обслуговували 10 кораблів, які залишилися в якості військового флоту фортеці.

Коли військові дії припинилися, Албукеркі відразу зрозумів, що утримання такого далекого міста значною мірою залежатиме від підтримки, яку португальці зможуть отримати від місцевого населення та сусідніх держав. Він запевнив мешканців, що вони зможуть продовжувати свої справи у звичайному режимі. Ніна Чату було призначено новим Бендахарою Малакки та представником індуїстської громади. Яванські, лусонські та малайські громади також отримали власних суддів (хоча представник яванців, Утімута-раджа незабаром був страчений і замінений за змову з вигнаним султаном). Суд над Утімута-раджею був першим актом правосуддя, який португальці здійснили в Малакці відповідно до римського права, завдяки якому «народ Малакки був значно звільнений від цього тирана і вважав нас людьми великої справедливості».

За підтримки Ніни Чату була викарбувана нова валюта, а вулицями міста організовано парад, під час якого нові монети кидали людям із срібних чаш з одинадцяти слонів. Два глашатая проголосили нові закони, один португальською, інший малайською мовою, за якими йшли португальські війська, граючи на трубах і барабанах, за словами Коррейя — «на велике здивування місцевих жителів».

Щоб отримати нових союзників, а також нових постачальників життєво важливих харчових продуктів, таких як рис, на заміну яванцям, які вороже ставилися до португальців, дипломатичні місії були направлені в Пегу і Сіам. Албукеркі вже відправив посланця Дуарте Фернандіша до королівства Аюттая (Сіаму) в липні, поки штурм міста ще тривав, і обмін дипломатами забезпечив тверду підтримку короля Сіаму, який зневажав Махмуд-шаха. Королівство Пегу також підтвердило свою підтримку португальців, і в 1513 році з Пегу в Малакку прибули джонги для проведення торгівлі.

Залишаючись у місті, Албукеркі приймав послів і посланників багатьох малайських та індонезійських королівств (зокрема, навіть зятя Махмуд-шаха, султана Паханга), з подарунками, присвяченими королю Португалії. 

Португальці захопили у яванського лоцмана велику морську карту, на якій, згідно доповіді Албукеркі було зображено:

Деякі дані з цієї карти свідчать про те, що її адаптація вже була зроблена на основі португальських карт, пограбованих з феіторії в 1509 році. Маючи такі знання, португальці дізналися шлях до легендарних «Островів прянощів» і в листопаді Албукеркі організував експедицію з трьох нау і 120 чоловік, щоб досягти їх під командуванням Антоніу де Абреу, який під час штурму Малакки командував захопленим джонгом. Абреу став першим європейцем, який заплив у Тихий океан.

Коли Албукеркі залишив Малакку в січні 1512 року, мешканці оплакували його від'їзд. Біля північно-західної частини Суматри флот потрапив у шторм, під час якого затонув флагман Албукеркі — карака «Флор-ду-Мар». Внаслідок цього були втрачені документи, офіційний лист від короля Сіаму а також трофеї та подарунки, призначені для короля Мануеля, за винятком великого рубіну, прикрашеного меча і золотого келиха, надісланих королем Сіаму, які команді вдалося врятувати. 

У 1513 році Жоржі Алваріш відплив з Малакки і прибув в Кантон (Гуанчжоу), нарешті встановивши контакт з Китаєм. 

Незабаром після відплиття Албукеркі, місто зазнало атак з боку сил Махмуд-шаха, але до того часу португальці могли розраховувати на понад 500 чоловік, наданих жителями міста, щоб допомогти їм відбити напад. У травні португальці разом із понад 2000 місцевими союзниками під командуванням Гаспара де Пайви витіснили султана з його табору біля річки Муар. Відтак Махмуд-шах відступив до султанату Паханг, де ледве уникнув спроби вбивства. Після цього він перебрався в Бінтан, острів-королівство на південний схід Сінгапуру, де він узурпував владу та продовжував нападати на португальців в Малакці, атакував місто, його торгівлю і саботував його дипломатичні відносини з Китаєм, поки португальці врешті-решт не спустошили Бінтан у 1526 році, повернувши його законному правителю та навернувши його у васальне королівство. Махмуд-шах відтак відступив у Кампар на Суматрі і пробув там у вигнанні до своєї смерті в 1527 році. Його син Алауддін заснував султанат Джохор і підтримував більш-менш прагматичні відносини з португальцями. 

• Падіння Малакки (The fall of Melakka) [Архівовано 1 лютого 2022 у Wayback Machine.](англ.)
• Португальське завоювання Малакки (The Portuguese conquest of Malacca) [Архівовано 1 лютого 2022 у Wayback Machine.] (англ.)

• Завоювання Гоа (1510)
• Португальська Індія

Нова Держава (порт. Estado Novo) — корпоративістська португальська держава, встановлена 1933 року. Вона розвинулася з «Національної диктатури», утвореної після державного перевороту 28 травня 1926 року проти нестабільної Першої республіки. Разом вони визнаються істориками як Друга Португальська Республіка (порт. Segunda República Portuguesa). Нова держава, значною мірою натхненна консервативною та автократичною ідеологіями, була розроблена Антоніу де Олівейра Салазаром, який був головою Ради міністрів з 1932 року, доки хвороба не змусила його піти з посади 1968 року.

На противагу комунізму, соціалізму, синдикалізму, анархізму, лібералізму та антиколоніалізму, режим був консервативним, корпоративістським і націоналістичним за своєю природою, захищаючи традиційний католицизм Португалії. Його політика передбачала увічнення Португалії як багатоконтинентальної нації відповідно до доктрини лузотропікалізму, де Ангола, Мозамбік та інші португальські території вважалися продовженням самої Португалії, а вона — передбачуваним джерелом цивілізації та стабільності для заморських суспільств в африканських та азійських володіннях. За часів Нової держави Португалія намагалася зберегти величезну багатовікову імперію загальною площею 2 168 071 квадратний кілометр, тоді як інші колишні колоніальні держави на той час здебільшого приєдналися до глобальних закликів до самовизначення і незалежності своїх заморських колоній.

Португалія вступила до Організації Об'єднаних Націй (ООН) 1955 року та була членом-засновником НАТО (1949), ОЕСР (1961) та ЄАВТ (1960). 1968 року прем'єр-міністром замість постарілого і виснаженого Салазара був призначений Марселу Каетану; він продовжив торувати шлях до економічної інтеграції з Європою і вищого рівня економічної лібералізації в країні, домігшись підписання важливої угоди про вільну торгівлю з Європейською економічною спільнотою (ЄЕС) 1972 року.

З 1950 року і до смерті Салазара 1970 року ВВП на душу населення в Португалії зростав у середньому на 5,7 % на рік. Попри значне економічне зростання та економічну конвергенцію, до падіння Нової держави 1974 року Португалія все ще мала найнижчий дохід на душу населення і найнижчий рівень грамотності в Західній Європі (хоча ситуація залишилася такою і після падіння, і продовжує залишатися донині). 25 квітня 1974 року Революція гвоздик у Лісабоні, військовий переворот, організований лівими португальськими офіцерами — Рухом збройних сил (РЗС) — призвів до падіння Нової держави.

Друга Португальська Республіка поширювала свій суверенітет на такі сучасні держави і території:

Король Португалії Карлуш I підтвердив колоніальні договори 19 століття, які стабілізували ситуацію в португальській Африці. Однак ці угоди були непопулярні в Португалії, де їх вважали такими, що завдають шкоди країні. Крім того, Португалію двічі оголошували банкрутом — вперше 14 червня 1892 року і вдруге 10 травня 1902 року — що спричинило промислові заворушення, антагонізм між соціалістами і республіканцями та критику монархії в пресі. Карлуш відреагував на це призначенням Жуан Франку на посаду прем'єр-міністра, а згодом погодився на розпуск парламенту. 1908 року Карлуша I було вбито в Лісабоні антимонархістами. Португальська монархія проіснувала до 1910 року, коли в результаті революції 5 жовтня вона була повалена і Португалія була проголошена республікою. Повалення португальської монархії 1910 року призвело до 16-річної боротьби за збереження парламентської демократії в умовах республіканізму — Першої Португальської Республіки (1910—1926).

Державний переворот 28 травня 1926 року або, в період Нової держави, Національна революція (порт. Revolução Nacional), була військовою акцією, яка поклала край хаотичному правлінню Першої Португальської Республіки та започаткувала Військову диктатуру, яка 1928 року перетворилася в Національну диктатуру. Салазар став прем'єр-міністром 1932 року, а 1933 року перетворив її на Нову державу, визначивши Португалію як корпоративну, однопартійну та багатоконтинентальну країну.

Оскільки фашистські організації були популярними й широко підтримувалися в багатьох країнах (наприклад, італійський фашизм і націонал-соціалізм) як супротивники комуністичних ідеологій, Антоніу де Олівейра Салазар розробив Нову державу, яку можна описати як праворадикальний корпоративістський уряд. Основою його режиму була платформа стабільності, на відміну від нестабільного середовища Першої республіки.

На думку деяких португальських дослідників, таких як Жайме Ногейра Пінту та Руй Рамуша, його ранні реформи та політика змінили всю країну, забезпечивши політичну та фінансову стабільність, а отже, спокійний соціальний порядок та економічне зростання після політично нестабільних і фінансово хаотичних років Першої Португальської Республіки (1910—1926). Після Першої республіки, коли не було досягнуто навіть громадського порядку, це виглядало разючим проривом для більшості населення; в цей момент Салазар досяг вершини своєї популярності. Ця трансформація Португалії тоді була відома як «Вчення Салазара» (порт. A Lição de Salazar). Програма Салазара була спрямована проти комунізму, соціалізму та лібералізму. Вона була прокатолицькою, консервативною і націоналістичною. Його політика передбачала увічнення Португалії як багатоконтинентальної імперії, фінансово автономної та політично незалежної від панівних наддержав, а також як джерела цивілізації та стабільності для заморських суспільств в африканських та азійських володіннях.

Щоб підтримати свою колоніальну політику, Салазар зрештою взяв на озброєння концепцію лузотропікалізму бразильського історика Жільберту Фрейре, стверджуючи, що, оскільки Португалія була багатокультурною, багаторасовою та багатоконтинентальною країною з 15 століття, втрата її заморських територій в Африці та Азії призведе до розчленування країни та покладе край незалежності Португалії. З геополітичної точки зору, втрата цих територій зменшить самодостатність португальської держави.

Протягом 1930-х і 1940-х років Салазар рішуче опирався ідеям Фрейре, частково тому, що Фрейре стверджував, що португальці більш схильні до змішання рас, ніж інші європейські нації. Салазар прийняв лузотропікалізм лише після того, як спонсорував візит Фрейре до Португалії та деяких її заморських територій у 1951 і 1952 роках. Результатом цього візиту стала робота Фрейре «Пригода і рутина» (порт. Aventura e Rotina).

За часів Нової держави найвідоміша спортивна зірка Португалії Еусебіу да Сілва Феррейра та найбільш нагороджений офіцер португальських збройних сил Марселіну да Мата були чорношкірими португальськими громадянами, які народилися і виросли на африканських територіях Португалії.

Політична філософія Нової Держави ґрунтувалася на близькій інтерпретації католицької соціальної доктрини, як і тодішній режим Енгельберта Дольфуса в Австрії. Економічна система, відома як корпоратизм, базувалася на схожих інтерпретаціях папських енциклік Rerum novarum (Лев XIII, 1891) і Quadragesimo anno (Пій XI, 1931), які мали на меті запобігти класовій боротьбі та перетворити економічні проблеми на другорядні стосовно соціальних цінностей. Rerum novarum стверджувала, що трудові об'єднання є частиною природного порядку, як і сім'я. Таким чином, право людей об'єднуватися в профспілки та займатися трудовою діяльністю є невідчужуваним і не може бути заперечене ні роботодавцями, ні державою. Quadragesimo anno надала план для зведення корпоративістської системи.

Групою юристів, бізнесменів, священнослужителів та університетських професорів, під керівництвом Салазара, а також Марселу Каетану, який відігравав важливу роль, була розроблена нова конституція. Конституція створила Нову державу, теоретично корпоративістську державу, що представляє групи інтересів, а не окремих осіб. Лідери хотіли створити систему, в якій народ був би представлений через корпорації, а не через партії, що розколюють суспільство, і в якій національні інтереси були б пріоритетними над вимогами окремих груп. Салазар вважав, що партійна система в Португалії зазнала безповоротної поразки.

На відміну від Муссоліні чи Гітлера, Салазар ніколи не мав наміру створити партійну державу. Салазар був проти концепції цілої партії, і 1930 року він створив Національну єдність — де-факто однопартійну організацію, але він створив її як непартійну. Національна єдність була створена для контролю і стримування громадської думки, а не для її мобілізації; її метою було зміцнення і збереження традиційних цінностей, а не встановлення нового суспільного ладу. Міністри, дипломати та державні службовці ніколи не були змушені вступати до Національної єдності.

Законодавчий орган, Національна Асамблея, був обмежений членами Національної єдності. Вона могла ініціювати законопроєкти, але лише з питань, які не потребували державних витрат. Паралельна Корпоративна палата включала представників муніципалітетів, релігійних, культурних і професійних груп, а також офіційних робітничих синдикатів, які прийшли на зміну вільним профспілкам.

За словами Говарда Віарди, «люди, які прийшли до влади за часів Нової Держави, були щиро стурбовані бідністю і відсталістю своєї країни, відмежувавшись від англо-американських політичних впливів, розвиваючи при цьому нову місцеву політичну модель і полегшуючи жалюгідні умови життя як сільської, так і міської бідноти».

Нова конституція, запроваджена Салазаром, встановлювала антипарламентський і авторитарний уряд, який проіснував до 1974 року. Президент мав обиратися всенародним голосуванням строком на сім років. На папері новий документ наділяв президента широкими, майже диктаторськими повноваженнями, включаючи право призначати та звільняти прем'єр-міністра. Президент був піднесений до найвищого становища як «колесо рівноваги», захисник і верховний арбітр національної політики. Президент Кармона, однак, надав Салазару більш-менш повну свободу дій після призначення його прем'єр-міністром і продовжував робити це й надалі. Кармона і його наступники будуть здебільшого підставними особами, оскільки реальна влада належатиме Салазару. Віарда стверджує, що Салазар досяг свого становища не лише завдяки конституційним положенням, але й завдяки своєму характеру: владному, абсолютистському, амбітному, працьовитому та інтелектуально блискучому.

Корпоративістська конституція була схвалена на національному португальському конституційному референдумі 19 березня 1933 року. Проєкт був опублікований за рік до цього, і громадськості було запропоновано висловити свої заперечення в пресі. Ці заперечення, як правило, мали загальний характер, і лише невелика кількість людей, менш як 6000, проголосувала проти нової конституції. Нова конституція була схвалена 99,5 % голосів, але 488 840 утрималися (при зареєстрованому електораті в 1 330 258 осіб), що зарахувалося як «так». Г'ю Кей зазначає, що велика кількість тих, хто утримався, може бути пов'язана з тим, що виборцям було запропоновано пакетну угоду, на яку вони повинні були відповісти «так» або «ні» без можливості прийняти один пункт і відкинути інший. На цьому референдумі жінкам вперше в Португалії було дозволено голосувати. Їхнє право голосу не було отримано за часів Першої республіки, попри зусилля феміністок, і навіть під час голосування на референдумі вимогою для жінок-виборців була середня освіта, в той час, як чоловікам достатньо було вміти читати й писати. Пізніше право голосу для жінок було двічі розширено за часів Нової Держави. Вперше це сталося 1946 року, а вдруге — 1968 року за часів Марселу Каетану, коли закон № 2137 проголосив рівність чоловіків і жінок у виборчих цілях. Виборчий закон 1968 року не робив жодної різниці між чоловіками та жінками.

1933 рік став переломним в історії законодавства Португалії. Під керівництвом Салазара Теотуніу Перейра, заступник державного секретаря з питань корпорацій та соціального забезпечення, який підпорядковувався безпосередньо Салазару, ухвалив широке законодавство, що сформувало корпоративістську структуру та започаткувало всеосяжну систему соціального забезпечення. Ця система була однаково антикапіталістичною та антисоціалістичною. Корпоратизація робітничого класу супроводжувалася суворим законодавством, що регулювало бізнес. Робітничі організації були підпорядковані державному контролю, але отримали легітимність, якої ніколи раніше не мали, і стали бенефіціарами різноманітних нових соціальних програм. Проте важливо зазначити, що навіть у перші роки, сповнені ентузіазму, корпоративістські організації не були в центрі влади, а отже, корпоратизм не був справжньою основою всієї системи.

1934 року Португалія розгромила Португальський фашистський рух і заслала Франсішку Ролана Прету в рамках чистки керівництва португальських націонал-синдикалістів, також відомих як «сині сорочки» (порт. camisas azuis). Салазар засудив націонал-синдикалістів як таких, що «надихаються певними іноземними моделями», а їхнє «звеличення молоді, культ сили через пряму дію, принцип вищості державної політичної влади в суспільному житті, схильність до організації мас навколо одного лідера» — як фундаментальні відмінності між фашизмом і католицьким корпоративізмом Нової Держави. Власна партія Салазара, Національна єдність, була сформована як підпорядкована організація широкого профілю для підтримки самого режиму, а тому не мала власної філософії. У той час багато європейських країн побоювалися руйнівного потенціалу комунізму. Багато членів Націонал-синдикалістського руху згодом приєдналися до Національної єдності. Одна з головних критик його режиму полягає в тому, що стабільність була куплена і підтримувалася шляхом придушення прав і свобод людини.

Корпоративістська держава мала певну схожість з італійським фашизмом Беніто Муссоліні, але були значні відмінності в моральному підході до управління. Хоча Салазар захоплювався Муссоліні і перебував під впливом його Хартії праці 1927 року, Салазар дистанціювався від фашистської диктатури, яку він вважав язичницькою цезаристською політичною системою, що не визнає ні правових, ні моральних обмежень.

Салазар також розглядав німецький нацизм як такий, що сповідує язичницькі елементи, які він вважав огидними. Напередодні Другої світової війни Салазар зробив таку заяву: «Ми проти всіх форм інтернаціоналізму, комунізму, соціалізму, синдикалізму і всього, що може розділити, звести до мінімуму або розбити сім'ю. Ми проти класової війни, нерелігійності та нелояльності до своєї країни; проти кріпацтва, матеріалістичної концепції життя та превалювання сили над правом». Однак Нова Держава перейняла багато фашистських рис, найяскравішими прикладами яких є «Португальський легіон», «Португальська молодь» та корпоратизм; після закінчення Другої світової війни Салазар відмежував свій режим від фашизму.

Португалія офіційно зберігала нейтралітет під час Громадянської війни в Іспанії (1936-39), але негласно надавала допомогу націоналістам Франсіско Франко. Під час Другої світової війни 1939—1945 років Португалія офіційно зберігала нейтралітет, вважаючи своїм найвищим пріоритетом уникнення нацистського вторгнення, яке було настільки руйнівним для більшості інших європейських країн. Спочатку режим демонстрував певні симпатії до країн Осі; Салазар, наприклад, висловив схвалення німецькому вторгненню до Радянського Союзу. Починаючи з 1943 року, Португалія надавала перевагу союзникам, надавши в оренду військово-повітряні бази на Азорських островах. Португалія неохоче здавала Азорські острови в оренду через пряму загрозу вторгнення, якщо Португалія не задовольнить прохання союзників. В статусі офіційного нейтралітету, Португалія торгувала з обома сторонами. 1944 року, після сильного тиску з боку союзників, вона припинила життєво важливі постачання вольфраму та каучуку до Німеччини. Лісабон був базою для операцій Міжнародного Червоного Хреста, який допомагав військовополоненим союзників, і головним повітряним транзитним пунктом між Великою Британією і США.

1942 року австралійські війська ненадовго окупували португальський Тимор, але незабаром були розгромлені японськими військами. Салазар працював над відновленням контролю над Східним Тимором, що відбулося після капітуляції Японії 1945 року.

1945 року Португалія оголосила дводенну жалобу через смерть Адольфа Гітлера.

Однак після Другої світової війни (1939—1945) корпоративістська економічна модель ставала дедалі менш придатною. А після деколонізації у 1950-1960-х роках португальський режим став також джерелом критики та незгоди з боку більшої частини міжнародної спільноти. Однак Салазар тримався за нього, тим самим сповільнюючи довгостроковий економічний розвиток країни. Повоєнна політика Салазара дозволила певну лібералізацію в політиці, зокрема, організовану опозицію з більшою свободою преси. Опозиційні партії були до певної міри толерантними, але їх також контролювали, обмежували та маніпулювали ними, в результаті чого вони розкололися на фракції й так і не сформували об'єднану опозицію. Він дозволив створення Руху демократичної єдності (порт. Movimento de Unidade Democrática) 1945 року. Рух бойкотував вибори, і Салазар легко переміг 18 листопада 1945 року. 1949 року Португалія стала членом-засновником НАТО. Президент Ошкар Кармона помер 1951 року після 25 років перебування на посаді, і його наступником став Франсішку Кравейру Лопіш. Проте Лопіш не захотів дати Салазару ту свободу дій, яку дав йому Кармона, і був змушений піти у відставку незадовго до закінчення свого терміну 1958 року. Морський міністр Амеріку Томаш, переконаний консерватор, балотувався на виборах 1958 року як офіційний кандидат. Кандидатом від опозиції був генерал Умберту Делгаду. Делгаду отримав лише близько 25 % голосів виборців, тоді як 52,6 % проголосували за Томаша. Вибори спочатку сприймалися як трохи більше, ніж імітація демократії, доки репортер не запитав Делгаду, чи залишить він Салазара у разі перемоги на виборах. Делгаду відповів: «Очевидно, я його звільню!» (порт. Obviamente, demito-o!) Він добре знав, що право президента звільняти прем'єр-міністра було на папері єдиним стримувальним фактором влади Салазара. Згодом мітинги Делгаду збирали величезні натовпи. Пізніше з'явилися докази того, що ПІДЕ вкидала в урни для голосування голоси за Томаша, що змусило багатьох нейтральних спостерігачів зробити висновок, що Делгаду переміг би, якби Салазар дозволив провести чесні вибори.

Після виборів Делгаду був звільнений з португальської армії та знайшов притулок у бразильському посольстві, а потім вирушив у вигнання, провівши більшу частину свого життя в Бразилії, а згодом в Алжирі. Не бажаючи допустити перемоги опозиції 1965 року, Салазар скасував прямі вибори президента на користь обрання його Національною асамблеєю, яка перебувала під жорстким контролем режиму і виконувала роль колегії виборщиків.

23 січня 1961 року військовий офіцер і політик Енріке Ґалван очолив захоплення португальського пасажирського судна «Санта-Марія». Терористична операція була успішною з точки зору антирежимної пропаганди, але в процесі її проведення загинула одна людина. Ґалван стверджував, що його наміром було відплисти до Анголи, щоб створити в Луанді ренегатський португальський уряд на противагу Салазару. Ґалван звільнив пасажирів в результаті переговорів з бразильськими офіційними особами в обмін на політичний притулок у Бразилії. Пізніше того ж року викрадачі змусили літак зробити коло над Лісабоном, щоб скинути листівки проти диктатури. Після цього шестеро викрадачів змусили екіпаж відвезти їх назад до Марокко.

1962 року сталася академічна криза. Режим, побоюючись зростання популярності як суто демократичних, так і комуністичних ідей серед студентів, здійснив бойкот і закриття кількох студентських об'єднань та організацій, у тому числі важливого Національного секретаріату португальських студентів. Більшість членів цієї організації були бойовиками опозиції, серед яких було багато комуністів. Антирежимні політичні активісти перебували під слідством і переслідуванням PIDE-DGS, і, залежно від тяжкості злочину, зазвичай потрапляли до в'язниці або переводилися з одного університету до іншого з метою дестабілізації опозиційних мереж та їхньої ієрархічної організації. Студенти, за потужної підтримки підпільної Комуністичної партії, відповіли демонстраціями, кульмінацією яких стала величезна студентська демонстрація в Лісабоні 24 березня, яка була жорстоко придушена спецпризначенцями. Марселу Каетану, видатний член режиму і чинний ректор Лісабонського університету, подав у відставку.

Небажання багатьох молодих чоловіків приймати тяготи колоніальної війни призвело до того, що десятки тисяч португальських громадян щороку виїжджали в пошуках економічних можливостей за кордон, щоб уникнути призову до армії. За понад 15 років майже мільйон осіб емігрував до Франції, ще мільйон — до США, багато сотень тисяч — до Німеччини, Швейцарії, Великої Британії, Люксембургу, Венесуели чи Бразилії. Політичні партії, такі як Соціалістична партія, переслідувані на батьківщині, були створені в еміграції. Єдиною партією, якій вдалося продовжити (нелегально) діяти в Португалії протягом усього періоду диктатури, була Комуністична партія.

1964 року Делгаду заснував у Римі Фронт національного визволення Португалії, публічно заявляючи, що єдиним способом покінчити з Новою Державою є військовий переворот, тоді як багато інших виступали за національне повстання.

Делгаду та його бразильський секретар Арахарір Морейра де Кампуш були вбиті 13 лютого 1965 року в Іспанії у засідці, влаштованій PIDE.

На думку деяких португальських правих дослідників, таких як Жайме Ногейра Пінту і Руй Рамуш, ранні реформи і політика Салазара забезпечили політичну і фінансову стабільність, а отже, соціальний порядок і економічне зростання після політично нестабільних і фінансово хаотичних років Першої республіки (1910—1926). Інші історики, як-от лівий політик Фернанду Розаш, зазначають, що політика Салазара з 1930-х до 1950-х років призвела до економічної та соціальної стагнації і нестримної еміграції, перетворивши Португалію на одну з найбідніших країн Європи, яка також мала нижчий рівень грамотності, ніж її сусіди в Північній півкулі.

1968 року Салазар переніс інсульт. Оскільки вважалося, що йому залишилося жити недовго, Томаш замінив його на Марселу Каетану, колишнього ректора Лісабонського університету і видатного вченого юридичного факультету, який, попри свою протестну відставку 1962 року, був прихильником режиму. Салазар так і не був поінформований про це рішення і, як повідомляється, помер 1970 року все ще вважаючи себе прем'єр-міністром. Більшість людей сподівалися, що Каетану пом'якшить межі авторитарного режиму Салазара і модернізує економіку, яка вже зростала. Каетану продовжив сприяти економічному зростанню і здійснив важливі соціальні покращення, такі як призначення щомісячної пенсії сільським працівникам, які ніколи не мали можливості сплачувати внески на соціальне страхування. На національному рівні були зроблені деякі масштабні інвестиції, такі як будівництво великого нафтопереробного центру в Сінеші. Спочатку економіка реагувала дуже добре, але в 1970-х роках почали проявлятися серйозні проблеми, частково через двозначну інфляцію (з 1970 року і далі) та наслідки нафтової кризи 1973 року.

Однак нафтова криза 1973 року мала потенційно сприятливий вплив на Португалію, оскільки майже нерозвідані запаси нафти, які Португалія мала на своїх заморських територіях Анголи та Сан-Томе і Принсіпі, почали розроблятися швидкими темпами. Хоча Каетану був засадничо авторитарним, він доклав певних зусиль, щоб зробити режим більш відкритим. Невдовзі після приходу до влади він перейменував режим на «соціальну державу» і дещо посилив свободу слова та преси. Ці заходи були недостатніми для значної частини населення, яка не пам'ятала нестабільності, що передувала правлінню Салазара. Люди також були розчаровані тим, що Каетану не бажав лібералізувати виборчу систему. Проведення виборів 1969 і 1973 років мало чим відрізнялося від минулих виборів за попередні чотири десятиліття. Національна єдність, перейменована на Народну національну дію, як і раніше, здобувала всі місця в парламенті. Як і раніше, опозицію ледь терпіли, а опозиційні кандидати зазнавали жорстоких репресій. Однак Каетану довелося витратити весь свій політичний капітал, щоб вичавити навіть ці мізерні реформи з прихильників жорсткої лінії режиму — насамперед Томаша, який не був готовий дати Каетану таку свободу дій, яку він дав Салазару. Таким чином, Каетану був не в змозі чинити опір, коли Томаш та інші реакціонери змусили припинити 1973 року експеримент з реформами.

Головною проблемою Португалії 1926 року був величезний державний борг. Кілька разів між 1926 і 1928 роками Салазар відмовлявся від призначення на посаду міністра фінансів. Він пояснював це поганим станом здоров'я, відданістю своїм старим батькам і тим, що віддає перевагу академічним монастирям. 1927 року, за часів міністра Сінеля де Кордеша, державний дефіцит продовжував зростати. Уряд намагався отримати кредити від Baring Brothers під егідою Ліги Націй, але умови були визнані неприйнятними. Коли Португалія опинилася під загрозою неминучого фінансового краху, Салазар нарешті погодився стати міністром фінансів 26 квітня 1928 року після того, як республіканець і масон Ошкар Кармона був обраний президентом. Однак перед тим, як обійняти цю посаду, він особисто заручився від Кармони категоричним запевненням, що на посаді міністра фінансів він матиме право накладати вето на витрати в усіх урядових відомствах, а не лише у своєму власному. Салазар був фінансовим царем фактично з дня вступу на посаду.

Протягом одного року, озброєний спеціальними повноваженнями, Салазар збалансував бюджет і стабілізував португальську валюту. Наводячи лад у державних рахунках, запроваджуючи жорстку економію та записуючи червоним олівцем витрати, Салазар створив перший з багатьох профіцитів бюджету, що стало безпрецедентним нововведенням у Португалії.

У липні 1940 року американський журнал Лайф опублікував статтю про Португалію і, посилаючись на її недавню хаотичну історію, стверджував, що «будь-хто, хто бачив Португалію 15 років тому, цілком міг би сказати, що вона заслуговує на смерть. Вона була погано керованою, збанкрутілою, убогою, охопленою хворобами й бідністю. Це був такий безлад, що Ліга Націй винайшла слово для опису абсолютного низького рівня національного добробуту: „португальський“. Тоді армія скинула республіку, яка довела країну до такого жалюгідного стану». Лайф додав, що керувати Португалією було важко, і пояснив, як Салазар «застав країну в хаосі та бідності», а потім реформував її.

З 1950 року і до смерті Салазара 1970 року ВВП на душу населення в Португалії зростав у середньому на 5,7 % на рік. Поява нових технократів на початку 1960-х років з економічним та технічно-промисловим досвідом призвела до нового періоду економічного піднесення, коли Португалія стала привабливою країною для міжнародних інвестицій. Промисловий розвиток та економічне зростання триватимуть протягом 1960-х років. Під час перебування Салазара на посаді прем'єр-міністра Португалія брала участь у створенні Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) 1960 року та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) 1961 року. На початку 1960-х років Португалія також приєдналася до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Світового банку. Це ознаменувало початок економічної політики Салазара, більш орієнтованої на зовнішні ринки. Зовнішня торгівля Португалії зросла на 52 % в експорті та на 40 % в імпорті. Економічне зростання і рівень нагромадження капіталу в 1960—1973 роках характеризувалися безпрецедентно високими щорічними темпами зростання ВВП (6,9 %), промислового виробництва (9 %), приватного споживання (6,5 %) і валового нагромадження основного капіталу (7,8 %).

1960 року, коли Салазар розпочав зовнішню економічну політику, після закінчення періоду глибокого економічно неліберального корпоративізму та протекціонізму, ВВП на душу населення Португалії становив лише 38 % від середнього показника по Європейській Спільноті (ЄЕС); до кінця періоду правління Салазара, у 1968 році, він зріс до 48 %; а 1973 року, під керівництвом Марселу Каетану, ВВП на душу населення Португалії досяг 56,4 % від середнього показника по ЄЕС. Якщо проаналізувати довгострокову перспективу, то після тривалого періоду економічної дивергенції до 1914 року і періоду хаосу за часів Першої республіки, португальська економіка дещо відновилася до 1950 року, після чого вступила на шлях потужного економічного зближення з найбагатшими економіками Західної Європи, аж до Революції гвоздик у квітні 1974 року. Португальське економічне зростання в період 1960—1973 років за режиму Нової Держави (і навіть з урахуванням наслідків дорогої війни на африканських територіях проти незалежницьких партизанських угруповань, підтримуваних Комуністичним блоком та іншими) створило можливість для реальної інтеграції з розвиненими економіками Західної Європи. Завдяки еміграції, торгівлі, туризму та іноземним інвестиціям приватні особи та фірми змінили свої моделі виробництва та споживання, що призвело до структурних перетворень. Водночас, наростання складності економіки, що зростала, ставила нові технічні та організаційні виклики, стимулюючи формування сучасних професійних та управлінських команд.

Щодо заморських територій, окрім військових заходів, офіційною відповіддю Португалії на вітер змін в африканських колоніях була їхня адміністративна та економічна інтеграція з материком. Цього було досягнуто шляхом переміщення населення та капіталу, лібералізації торгівлі та створення спільної валюти, так званої зони ескудо. Програма інтеграції, започаткована 1961 року, передбачала скасування мита на імпорт з заморських територій Португалії до січня 1964 року. Останнім, з іншого боку, було дозволено продовжувати стягувати мита на товари, імпортовані з Португалії, але за пільговими ставками, в більшості випадків 50 % від звичайних мит, що стягуються територіями з товарів, які походять з-за меж зони ескудо. Ефект цієї дворівневої тарифної системи полягав у наданні португальському експорту пільгового доступу до колоніальних ринків. Економіка заморських провінцій, особливо Анголи та Мозамбіку, переживала бум.

Певною мірою капіталістична за своєю природою, хоча й дуже обумовлена вимогами промислового ліцензування до початку останнього етапу правління Салазара, в 1960-х роках, дуже пізня і болісно повільна лібералізація португальської економіки отримала новий поштовх за наступника Салазара, прем'єр-міністра Марселу Жозе душ Невеш Каетану (1968—1974), чия адміністрація скасувала вимоги промислового ліцензування для фірм у більшості секторів, а 1972 року підписала угоду про вільну торгівлю з новоствореною Європейською спільнотою. Згідно з угодою, яка набула чинності на початку 1973 року, Португалії було надано час до 1980 року для скасування обмежень на більшість товарів Спільноти і до 1985 року — на деякі чутливі товари, що становили близько 10 відсотків від загального експорту ЄЕС до Португалії. Починаючи з 1960 року, членство в ЄАВТ та зростання присутності іноземних інвесторів сприяли промисловій модернізації та диверсифікації експорту Португалії в період між 1960 та 1973 роками. Каетану продовжив сприяти економічному зростанню та деяким соціальним покращенням, таким як призначення щомісячної пенсії сільським працівникам, які ніколи не мали можливості сплачувати внески на соціальне страхування. На національному рівні були зроблені деякі масштабні інвестиції, такі як будівництво великого нафтопереробного центру в Сінеші.

Попри концентрацію засобів виробництва в руках невеликої кількості сімейних фінансово-промислових груп, португальська бізнес-культура уможливила дивовижну висхідну мобільність осіб з університетською освітою та походженням із середнього класу в професійній управлінській кар'єрі.

До Революції гвоздик 1974 року найбільші, найбільш технологічно розвинені (і нещодавно організовані) фірми пропонували найбільші можливості для управлінської кар'єри, заснованої на заслугах, а не на народженні.

На початку 1970-х років швидке економічне зростання Португалії, що супроводжувалося збільшенням споживання та купівлею нових автомобілів, визначило пріоритетність удосконалення транспорту. 1972 року була заснована компанія Brisa — Autoestradas de Portugal, і держава надала їй 30-річну концесію на проєктування, будівництво, управління та обслуговування сучасної мережі швидкісних автомагістралей.

Економіка Португалії та її заморських територій напередодні Революції гвоздик (військового перевороту 25 квітня 1974 року) зростала значно швидше, ніж у середньому по Європі. Купівельна спроможність середньостатистичної сім'ї зростала разом з новими моделями і тенденціями споживання, що сприяло як інвестиціям у нове капітальне обладнання, так і споживчим витратам на товари тривалого і нетривалого користування.

Економічна політика режиму Нової Держави заохочувала та створювала умови для формування великих та успішних бізнес-конгломератів. В економічному плані режим Нової Держави підтримував політику корпоратизму, яка призвела до того, що значна частина португальської економіки опинилася в руках кількох потужних конгломератів, зокрема, заснованих сім'ями Антоніу Шампалімо (Banco Pinto & Sotto Mayor, Cimpor), Жозе Мануеля де Мелло (CUF — Companhia União Fabril, Banco Totta & Açores), Амеріку Аморім («Кортішейра Аморім»), а також сім'єю душ Сантуш (Jerónimo Martins). Ці португальські конгломерати мали бізнес-модель, подібну до японських кейрецу та дзайбацу або південнокорейських чеболів з точки зору бачення, місії та мети. Companhia União Fabril (CUF) була одним з найбільших і найбільш диверсифікованих португальських конгломератів з основними видами діяльності (цементна, хімічна, нафтохімічна, агрохімічна, текстильна, пиво, напої, металургія, кораблебудування, електротехніка, страхування, банківська справа, папір, туризм, гірнича промисловість тощо) і головним офісом, розташованим у материковій частині Португалії, а також філіями, заводами і кількома бізнес-проєктами, що розвиваються, по всій Португальській імперії, особливо на португальських землях — Анголі та Мозамбіку. Інші сімейні компанії середнього розміру спеціалізуються на виробництві текстилю (наприклад, у місті Ковілян та на північному заході), кераміки, порцеляни, скла та кришталю (наприклад, Алкобаса, Калдаш-да-Раїня та Маріня-Гранде), штучної деревини (наприклад, SONAE поблизу Порту), виробництві мотоциклів (наприклад, Casal та FAMEL в окрузі Авейру), рибні консерви (як в Алгарве та на північному заході, де знаходиться одна з найстаріших рибних консервних компаній у світі), рибальство, харчові продукти та напої (алкогольні напої, від лікерів, таких як лікер Beirão та жінжінья, до пива, такого як Sagres, вироблялися по всій країні, але портвейн був одним з найвідоміших алкогольних напоїв, що експортувалися), туризм (добре розвинений в Ешторілі/Кашкайш/Сінтрі (Португальська Рив'єра) і Алгарве з 1960-х років), а також сільське господарство та агробізнес (як ті, що розкидані навколо Рібатежу та Алентежу — відомих як житниці Португалії, а також сумнозвісний агропромисловий комплекс Кашау, створений в Міранделі на півночі Португалії, 1963 року) доповнили панораму економіки на початку 1970-х років і охоплювали експортноорієнтовані підприємства, що фінансувалися шляхом прямих іноземних інвестицій, такі як автомобільний складальний завод, заснований 1962 року компанією Citroën, який розпочав свою діяльність 1964 року в Мангуалде, та завод Leica, створений 1973 року у Віла-Нова-де-Фамалікан. Крім того, сільське населення було прихильне до аграризму — дуже важливого для більшості населення, оскільки багато сімей жили виключно коштом сільського господарства або доповнювали свою зарплату доходами від фермерства, тваринництва та лісового господарства.

Крім того, заморські території також демонстрували разючі темпи економічного зростання та розвитку, починаючи з 1920-х років. Навіть під час колоніальної війни (1961—1974), заморські території Анголи й Мозамбіку мали постійні темпи економічного зростання, а деякі сектори місцевої економіки процвітали. Це були відомі на міжнародному рівні центри виробництва нафти, кави, бавовни, кеш'ю, кокосової пальми, деревини, мінералів (таких як алмази), металів (таких як залізо та алюміній), бананів, цитрусових, чаю, сизалю, пива (Cuca (Ангола) і Laurentina (Мозамбік) були успішними пивними брендами місцевого виробництва), цементу, риби та інших морепродуктів, яловичини та текстилю. Туризм також швидко розвивався в португальській Африці завдяки розвитку і попиту на пляжні курорти, що зростали та заповідники дикої природи. Хоча війна проти повстанців в Анголі була виграна, вона була менш ніж задовільно стримана в Мозамбіку і небезпечно зайшла в глухий кут у Португальській Гвінеї з португальської точки зору, тому португальський уряд вирішив розробити політику сталого розвитку, щоб забезпечити безперервні джерела фінансування військових зусиль у довгостроковій перспективі.

13 листопада 1972 року декретом-законом № 448/72 та наказом Міністерства оборони № 696/72 було створено суверенний фонд добробуту (Заморський фонд, порт. Fundo do Ultramar) з метою фінансування боротьби з повстанцями на португальських заморських територіях. Крім того, були прийняті нові декретні закони (№ 353 від 13 липня 1973 року, № 409 від 20 серпня) з метою скорочення військових витрат і збільшення кількості офіцерів шляхом включення нерегулярних збройних формувань до складу регулярних військових академій.

Профспілки були заборонені, а положення про мінімальну заробітну плату не застосовувалося. Однак у 1960-х роках в умовах зростання економіки, що поліпшувало умови життя португальського населення, початок колоніальних воєн в Африці спричинив значні соціальні зміни, зокрема, швидке залучення все більшої кількості жінок до ринку праці. Марселу Каетану почав сприяти економічному зростанню та деяким соціальним покращенням, таким як призначення щомісячної пенсії сільським працівникам, які ніколи не мали можливості сплачувати внески на соціальне страхування. Пенсійна реформа Каетану мала три цілі: підвищення справедливості, зменшення фіскального та актуарного дисбалансу і досягнення більшої ефективності для економіки в цілому, наприклад, шляхом встановлення внесків, що менше викривляють ринок праці, або шляхом надання можливості заощадженням, отриманим пенсійними фондами, збільшувати інвестиції в економіку. 1969 року, коли Салазара замінив Марселу Каетану, підконтрольна Новій Державі країна відчула дуже легкий присмак демократії, і Каетану дозволив сформувати перший демократичний профспілковий рух з 1920-х років.

Згідно з конституцією 1933 року, Нова Держава встановила обов'язкову трирічну освіту. Вперше обов'язкова освіта була запроваджена в Португалії за часів монархії (1844 рік) з трирічним терміном навчання, потім за часів Першої республіки збільшена до п'яти років, але вона на практиці ніколи не застосовувалася. Конституція визначала державну освіту як таку, що має на меті «формування характеру, професійної цінності та всіх громадянських і моральних чеснот на додаток до фізичного зміцнення та вдосконалення інтелектуальних здібностей» (стаття 43 Конституції 1933 року).

Протягом перших трьох років існування Нової Держави тодішнє Міністерство народної освіти мало загалом чотирьох різних міністрів.

1936 року Антоніу Карнейру Пашеку (на той час ректор Лісабонського університету) був призначений міністром народної освіти. Того ж року його міністерство видало постанову, яка змінила назву міністерства на Міністерство національної освіти й включила до його складу Національну раду освіти (порт. Junta Nacional da Educação). Національна рада освіти мала на меті вивчати та інформувати міністра з усіх питань як освіти, так і культури. Батьки та освітяни мали бути представлені в усіх секціях цієї Ради, окрім секції культурних зв'язків та наукових досліджень. Ця Рада мала замінити Вищу раду народної освіти, яка існувала з 1835 року, а також інші дорадчі органи, такі як Національна рада з питань розкопок та антикваріату.

Іншими важливими подіями, що відбулися під час каденції Карнейру Пашеку, були створення «Португальської молоді» (порт. Mocidade Portuguesa), «Плану століть» (порт. Plano dos Centenários) та ухвалення єдиного підручника для кожного класу.

1936 року було створено «Португальську молодь», яка визначалася як «національна і допризовна організація, здатна стимулювати всебічний розвиток фізичних здібностей [молоді], формування її характеру і відданості Батьківщині, а також створити умови для ефективної боротьби за її захист» (розділ XI закону 1941 року).

«План століть» мав на меті побудувати мережу шкіл, уніфікованих за регіонами, які б відповідали тогочасним педагогічним і гігієнічним критеріям. Будівлі мали бути пристосовані до відмінностей у кліматі, матеріальних ресурсах та будівельних процесах кожного регіону. План був офіційно затверджений 1939 року, але через Другу світову війну його перший етап розпочався лише 1944 року. Він вийде далеко за межі мандату Карнейру Пашеку, і його VI етап розпочнеться 1959 року. 1961 року його замінить «Новий план будівництва». Між 1930 і 1940 роками кількість початкових шкіл зросла з 27 000 до 40 000.

1952 року, хоча 81,4 % дітей у віці від 10 до 11 років були грамотними, лише 6,3 % з них закінчили трирічну обов'язкову освіту. Того ж року було започатковано масштабний багатоплановий План народної освіти, який мав на меті знизити рівень неписьменності серед підлітків і дорослих та охопити школою кожну дитину шкільного віку. Цей план передбачав штрафи для батьків, які не виконували його, і вони суворо дотримувалися.

1956 року обов'язкова освіта для хлопчиків (1960 року й для дівчаток) була збільшена з трьох до чотирьох років.

До кінця 1950-х років Португалії вдалося витягнути себе з освітньої прірви, в якій вона довго перебувала: неписьменність серед дітей шкільного віку практично зникла.

1959 року міністр освіти Лейте Пінту сприяє першим переговорам між Португалією та ОЕСР, які призведуть до включення Португалії в проєкт ОЕСР (DEEB, Розвиток та економіка в освітньому будівництві) для допомоги середземноморським країнам 1963 року.

1962 року Міністерство заморських територій, яке тоді очолював Адріану Морейра, заснувало університети в заморських провінціях Анголи (Університет Луанди) та Мозамбіку (Університет Луренсу Маркеша). Крім того, до цього десятиліття були значно розширені та модернізовані вже наявні університети в Лісабоні та Коїмбрі. Були побудовані нові будівлі та кампуси. Великі роботи з розширення та модернізації Лісабонського університету в 1950-х і 1960-х роках та Університету Коїмбри з 1943 року створили цілі нові райони в цих двох містах, відомі як Cidade Universitária (Лісабон) та Alta Universitária (Коїмбра).

1964 року обов'язкова освіта збільшується з чотирьох до шести років.

1965 року створюється навчальна телевізійна програма «Телешкола» (порт. Telescola), яка знімається в студіях Радіо і телебачення Португалії в Порту для підтримки ізольованих сільських районів і переповнених приміських шкіл.

1970 року, під час весни Марселу, Жозе Вейга Сіман (1929—2014) (на той час ректор Університету Луренсу Маркеша) стає останнім міністром освіти Нової Держави. 1971 року Вейга Сіман виступить на телебаченні, щоб представити два проєкти, один з яких був спрямований на реформування шкільної системи, а інший — на реформування вищої освіти. Того ж року його міністерство визнає Португальський католицький університет. У липні 1973 року, після широкого громадського обговорення його проєктів, Вейга Сіман оприлюднить «Основний закон про освіту», спрямований на демократизацію освіти в Португалії, а в серпні того ж року видасть декрет про створення Нового Лісабонського, Авейру, Мінюського та Еворського університетів, кількох політехнічних шкіл (наприклад, у Ковільяні, Фару, Лейрії, Сетубалі, Томарі, Віла-Реалі) та вищі школи (наприклад, у Бежа, Брагансі, Каштелу-Бранку, Фуншалі, Понта-Делгаді). Менш ніж через рік відбудеться Революція гвоздик, яка покладе край Новій Державі.

Після того, як 1947 року Індія здобула незалежність за уряду Еттлі, проіндійські мешканці португальських заморських територій Дадра і Нагар-Хавелі за підтримки індійського уряду та за допомогою організацій, що виступали за незалежність, 1954 року звільнили Дадру і Нагар-Хавелі від португальського панування. 1961 року анексія форту Сан-Жуан-Батішта-де-Ажуда Республікою Дагомея стала початком процесу, що призвів до остаточного розпаду багатовікової Португальської імперії. Згідно з переписом 1921 року, на острові Сан-Жуан-Батішта-де-Ажуда проживало 5 мешканців, а на момент ультиматуму уряду Дагомеї — лише 2 мешканці, які представляли португальську владу. Ще один примусовий відступ із заморських територій стався у грудні 1961 року, коли Португалія відмовилася залишити території Гоа, Даман і Діу. В результаті португальська армія і флот були втягнуті у збройний конфлікт у своїй колоніях проти індійських збройних сил. Операції завершилися поразкою обмеженого португальського оборонного гарнізону, який був змушений капітулювати перед значно більшою військовою силою. Результатом стала втрата решти португальських територій на Індійському субконтиненті. Португальський режим відмовився визнати суверенітет Індії над анексованими територіями, яка продовжувала бути представленою в Національній асамблеї Португалії. Так звані «вітри змін», пов'язані з історичною колонізацією заморських територій, що перебували під владою Європи, почали впливати на багатовікову імперію. Кінець Нової Держави фактично розпочався з повстань на заморських територіях в Африці в 1960-х роках. Рухи за незалежність у Португальській Анголі, Мозамбіку та Гвінеї були підтримані як Сполученими Штатами, так і Радянським Союзом, які прагнули покінчити з усіма колоніальними імперіями та розширити власні сфери впливу.

Для португальського панівного режиму багатовікова заморська імперія була питанням національних інтересів. Критика на адресу деяких видів расової дискримінації на португальських африканських територіях була спростована на тій підставі, що всі португальські африканці будуть вестернізовані та асимільовані у свій час в рамках процесу під назвою «цивілізаційна місія». Війни мали такі ж наслідки для Португалії, як і війна у В'єтнамі для Сполучених Штатів або війна в Афганістані для Радянського Союзу; це були непопулярні та дорогі тривалі війни, які призвели до дипломатичної ізоляції Португалії, що змусило багатьох поставити під сумнів продовження війни, а отже, і владу. Хоча Португалія змогла зберегти певну перевагу в колоніях завдяки використанню елітних десантників і військ спеціального призначення, іноземна підтримка партизанів, включаючи ембарго на постачання зброї та інші санкції проти португальців, зробила їх більш маневровими, що дозволило їм завдати втрат португальській армії. Через тривалу колоніальну війну міжнародна спільнота ізолювала Португалію. Ситуація погіршилася 1968 року через хворобу Салазара. Його замінив один з найближчих радників, Марселу Каетану, який намагався повільно демократизувати країну, але не зміг приховати очевидну диктатуру, що гнітила Португалію. Салазар помер 1970 року.

1973 року, провівши перші роки свого священства в Африці, британський священник Едріан Гастінгс викликав бурю статтею в «Таймс» про різанину в Віріяму в Мозамбіку, в якій йшлося про те, що португальська армія в грудні 1972 року вбила близько 400 жителів села Віріяму, що поблизу Тете. Його доповідь була надрукована за тиждень до того, як португальський прем'єр-міністр Марселу Каетану мав відвідати Велику Британію для святкування 600-річчя англо-португальського союзу. Ізоляція Португалії, що зросла після заяв Гастінгса, часто згадується як фактор, що допоміг здійснити переворот «революції гвоздик», в результаті якого режим Каетану був повалений 1974 року.

Різноманітні конфлікти змушували уряди Салазара та Каетану витрачати більшу частину бюджету країни на колоніальну адміністрацію та військові витрати, і незабаром Португалія опинилася в дедалі більшій ізоляції від решти світу. Після того, як Каетану став прем'єр-міністром, колоніальна війна стала головною причиною інакомислення та осередком антиурядових сил у португальському суспільстві. Багато молодих дисидентів, таких як ліві студенти та антивоєнні активісти, були змушені покинути країну, щоб уникнути ув'язнення або призову до армії. Однак між 1945 і 1974 роками в португальських університетах і школах виросло три покоління бойовиків праворадикальних сил, які керувалися революційним націоналізмом, що частково сформувався під впливом політичної субкультури європейського неофашизму. Суть боротьби цих радикально налаштованих студентів полягала у безкомпромісному захисті Португальської імперії в часи авторитарного режиму.

На початку 1970-х років колоніальна війна продовжувала вирувати, вимагаючи бюджету, що постійно зростав. Португальська армія була перенапружена, а політичного рішення чи завершення війни не було видно. Хоча людські втрати були відносно невеликими, війна в цілому вже вступила в друге десятиліття. Португальський панівний режим Нової Держави зазнавав критики з боку міжнародної спільноти та ставав дедалі більш ізольованим. Це мало глибокий вплив на Португалію — тисячі молодих чоловіків уникали призову до армії, нелегально емігруючи, переважно до Франції та США.

Війна в колоніях ставала дедалі не популярнішою в самій Португалії, оскільки люди втомлювалися від війни й не погоджувалися з її витратами, що постійно зростали. Багато етнічних португальців африканських заморських територій також були дедалі більше готові прийняти незалежність, якщо їхній економічний статус буде збережено. Однак, попри непередбачувані та поодинокі напади партизанів на цілі по всій сільській місцевості португальських африканських територій, економіка португальської Анголи та Мозамбіку процвітала, міста і селища розширювалися і з часом стабільно процвітали, відкривалися нові транспортні мережі, щоб зв'язати добре розвинену та високоурбанізовану прибережну смугу з більш віддаленими внутрішніми регіонами, а кількість етнічних європейських португальських мігрантів з материкової Португалії (метрополії) з 1950-х років стрімко зростала (хоча завжди як незначна меншість від загальної кількості населення кожної території).

Раптово, після кількох невдалих спроб військового повстання, у квітні 1974 року Революція гвоздик у Лісабоні, організована лівими португальськими офіцерами — Рухом збройних сил (РЗС), повалила режим Нової Держави. Військовий переворот можна схарактеризувати як необхідний засіб повернення демократії в Португалію, завершення непопулярної колоніальної війни, в якій брали участь тисячі португальських солдатів, і заміни авторитарного режиму Нової держави та його таємної поліції, яка придушувала елементарні громадянські та політичні свободи. Однак організація військового перевороту розпочалася як професійний класовий протест капітанів португальських збройних сил проти декретного закону № 353/73 1973 року. Молоді випускники військової академії були обурені програмою, запровадженою Марселу Каетану, згідно з якою офіцери ополчення, які пройшли коротку навчальну програму і служили в оборонних кампаніях на заморських територіях, могли отримати таке ж звання, що й випускники військової академії. Уряд Каетану розпочав цю програму (яка включала кілька інших реформ), щоб збільшити кількість офіцерів, зайнятих у боротьбі з африканськими повстанцями, і водночас скоротити військові витрати, щоб полегшити і без того перевантажений державний бюджет. Після перевороту до влади прийшла військова Рада національного порятунку з РЗС на чолі. Каетану подав у відставку, і його під вартою перевезли на острови Мадейра, де він пробув кілька днів. Потім він полетів у вигнання до Бразилії. До 1975 року Португальська імперія майже розпалася.

Після Нової Держави країна пережила неспокійний період тимчасових урядів і майже дезінтегрованої держави, що нагадувала Першу республіку — стан, якого Нова Держава з великою обережністю і наполегливістю намагалася уникнути. Ці тимчасові уряди також на короткий час піддавали цензурі газети та затримували опозиціонерів. Історик Кеннет Максвелл вважає, що з багатьох причин Португалія у своєму переході від авторитарного правління до більш демократичного нагадувала Нікарагуа більше, ніж будь-яку іншу південноамериканську країну. В останні місяці існування франкістської держави, яка дожила до цього часу, Іспанія розглядала можливість вторгнення в Португалію, щоб запобігти уявній загрозі комунізму, спричинену Революцією гвоздик.

Після періоду соціальних заворушень, фракційності та невизначеності в португальській політиці між 1974 і 1976 роками ні лівий, ні правий радикалізм не переважали. Однак прокомуністичні та соціалістичні елементи зберігали контроль над країною протягом кількох місяців перед виборами. Комуністична партія Португалії (ПКП) під керівництвом Альвару Куняла залишалася сталіністською за своїми поглядами і не симпатизувала реформам «єврокомунізму», що зароджувався в інших країнах Західної Європи.

Відступ з колоній і прийняття умов незалежності, що призвело 1975 року до створення нових незалежних комуністичних держав (насамперед, Народної Республіки Ангола та Народної Республіки Мозамбік), спричинило масовий вихід португальських громадян з африканських територій Португалії, що призвело до появи понад мільйона знедолених португальських біженців — реторнадос (порт. retornados). До 1975 року всі португальські африканські території були незалежними, і Португалія провела перші за 50 років демократичні вибори. Однак до парламентських виборів 1976 року країною продовжувала керувати військово-цивільна тимчасова адміністрація.

У наступні десятиліття Португалія залишалася чистим бенефіціаром Структурних фондів та фондів згуртування Європейського Союзу і не уникнула трьох рятувальних заходів під керівництвом МВФ у період з кінця 1970-х до початку 2010-х років. 2011 року, під час фінансової кризи в Португалії, коли країна наближалася до кінця правління лівоцентристського уряду Жозе Сократеша і була змушена просити міжнародну фінансову допомогу, португальський військовий Отело Сарайва де Карвалю, який був головним організатором Революції гвоздик 1974 року в Лісабоні, заявив, що не розпочав би революцію, якби знав, якою стане країна після неї. Він також заявив, що країні потрібна така ж чесна людина, як Салазар, щоб впоратися з кризою, але не фашист.

• М'який португальський стиль

• de Carvalho, Rita Almeida (17 October 2018). Ideology and Architecture in the Portuguese 'Estado Novo': Cultural Innovation within a Para-Fascist State (1932–1945). Fascism. 7 (2): 141—174. doi:10.1163/22116257-00702002. ISSN 2211-6257.
• Derrick, Michael; Stove, R.J. (1938). The Portugal of Salazar. New York: Campion Books, Ltd.
• Gallagher, Tom (1983). Portugal: A Twentieth-century Interpretation. Manchester University Press. с. 60, 99. ISBN 978-0719008764.
• Gallagher, Tom (1990). Chapter 9: Conservatism, dictatorship and fascism in Portugal, 1914–45. У Blinkhorn, Martin (ред.). Fascists and Conservatives. Routledge. с. 157—173. ISBN 004940086X.
• Kay, Hugh (1970). Salazar and Modern Portugal. New York: Hawthorn Books.
• Leite, Joaquim da Costa (1998). Neutrality by Agreement: Portugal and the British Alliance in World War II. American University International Law Review. 14 (1): 185—199. Процитовано 19 March 2014.
• Meneses, Filipe (2009). Salazar: A Political Biography. Enigma Books. с. 544. ISBN 978-1929631902.
• Paxton, Robert O. (2004). The Anatomy of Fascism. Alfred A. Knopf.
• Palma, Nuno; Reis, Jaime (2018). A tale of two regimes: Educational Achievement and Institutions in Portugal, 1910–1950. CEPR Centre for Economic Policy Research. с. 4. S2CID 131028377.
• Wheeler, Douglas L. (1983). In the Service of Order: The Portuguese Political Police and the British, German and Spanish Intelligence, 1932–1945. Journal of Contemporary History. 18 (1): 1—25. doi:10.1177/002200948301800101. ISSN 0022-0094. JSTOR 260478. S2CID 153719176.
• Wiarda, Howard J. (1977). Corporatism and Development: The Portuguese Experience. Univ of Massachusetts Press. ISBN 978-0870232213.
• Baklanoff, Eric N. (1992). The Political Economy of Portugal's Later "Estado Novo": A Critique of the Stagnation Thesis. Luso-Brazilian Review. 29 (1): 1—17. ISSN 0024-7413. JSTOR 3513163.
• Graham, Lawrence S., and Harry M. Makler. Contemporary Portugal: the revolution and its antecedents (U of Texas Press, 1979)
• Hamann, Kerstin; Christopher Manuel, Paul (1999). Regime changes and civil society in twentieth-century Portugal. South European Society and Politics. 4 (1): 71—96. doi:10.1080/13608740408539560.
• De Meneses, Filipe Ribeiro (2009). Salazar: A Political Biography. ISBN 978-6-612-74759-5.
• Payne, Stanley G. A History of Spain and Portugal (2 vol 1973) full text online vol 2 after 1700; standard scholarly history; chapter 27, pp. 663–683
• Pimentel, Irene (2002). Women's Organizations and Imperial Ideology under the Estado Novo. Portuguese Studies. 18: 121—131. doi:10.1353/port.2002.0014. ISSN 0267-5315. JSTOR 41105184. S2CID 245843740.
• Pitcher, M. Anne. Politics in the Portuguese Empire: the State, industry, and cotton, 1926—1974 (Oxford University Press, 1993)
• Sardica, José Miguel (Summer 2011). The Memory of the Portuguese First Republic throughout the Twentieth Century (PDF). e-Journal of Portuguese History'. 9 (1): 1—27. ISSN 1645-6432.
• Stoer, Stephen R.; Dale, Roger (1987). Education, State, and Society in Portugal, 1926–1981. Comparative Education Review. 31 (3): 400—418. doi:10.1086/446698. ISSN 0010-4086. JSTOR 1188572. S2CID 143456417.
• West, S. George (1938). The Present Situation in Portugal. International Affairs. 17 (2): 211—232. doi:10.2307/2602248. ISSN 1468-2346. JSTOR 2602248.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Нова Держава